- Я хочу додому
- Не можна, там війна.

- Але в Києві тихо і є ППО.
-Ти знову хочеш спати в коридорі чи підвалі, боятись прилетить чи не прилетить?

- Ні, але ж люди повертаються, наче і життя там налагоджується.
- Ти повернеш дітей у той жах з сиренами?

- Ні, але і тут вже не можу, сумую.
- Чим тобі тут погано?

- Це не мій дім, тут все не так, я хочу своє життя до війни. Свою кроватку, бочок чоловіка поряд, свою роботу, своїх друзів, зустрічі, каву у кав'яреньках, ранкову метушню з дітьми, збираючи їх до школи, магазинчики, шум свого міста за вікном.
- Але того життя, що було вже не має, воно не повернеться. Треба будувати тут. У тебе діти. Їх не можна назад. У війну.

- Я так втомилася. Від постійної відповідальності, від цих рішень, що несуть зміну життя, від чужої мови, від невизначенності, від шуму хостелу, від залежності від когось.
- Ти мама, тобі ніяк по-іншому. Все заради дітей, їм треба майбутнє.

- Я хочу відпочити.
- Відпочинь.

- Я не можу. Ці страшні новини, батьки в окупації, чоловік у Києві, та й тут все так непевно. Потрібно йти працювати, щоб не залишитись без грошей.
- Іди працюй.

- Тут мій розум нікому не треба, мови не знаю, а фізично не дає здоров'я. Я стільки навчалась, стільки вмію, та тут мої здібності нікому не треба.
- ТИ сильна, ти впораєшся. То тільки здається, що все не так. Є дах над головою, є їжа, є захист, діти в школі і їм там подобається, ти вчиш мову, дай трохи часу, все налагодиться, все стане так, як має бути, щоб тобі було добре.

- Я так цього чекаю. Це вже скоро?
- Так, скоро, трішки почекай, потерпи. Он за вікном сходить сонце, співає півень, тут в селі тихо та спокійно. Діти задоволені, мама подзвонила сказала, що затихли стріляти, вони живуть. Заспокойся і трішки почекай. А тоді додому.

- Добре, я ще трішки почекаю. Ти обіцяєш, що скоро додому?
- Обіцяю…

Ранковий діалог з собою. Добре поговорити з тим, хто тебе може заспокоїти)
Татьяна Колесюк