Вчора ще одна моя клієнтка сором’язливо поділилась зі мною, що страждає на панічні атаки і я таки вирішила написати цей…

Вчора ще одна моя клієнтка сором’язливо поділилась зі мною, що страждає на панічні атаки і я таки вирішила написати цей пост.

Усі події в нашому житті впливають на наше здоров‘я гірше від коронавірусу, вибачте за аналогію, і від цього нема вакцини. Тому так важливо зберігати кордони власного щастя і будувати міцний паркан навколо того, що любите, ніколи нікому і нічому не дозволяти руйнувати вашу індивідуальність, впевненість у собі, жагу до життя. Мені гріх скаржитись на життя, зі сторони здавалось, що я ідеальна молода мама. Я вийшла заміж, народила дитину і при цьому продовжувала стаціонарне навчання в університеті, отримуючи стипендію від держави, дуже скоро повернулась до роботи і відразу почала будувати кар’єру, легко подорожувала Європою, в часи коли для отримання візи треба було мати тищу і один папірець. А з іншої, закулісної сторони, про яку ніхто не знав і навіть не уявляв, у мене була дуже важка вагітність і ще важчі пологи. Усі мої друзі та подруги лишились на етапі дискотек та нічних клубів, поки вони розповідали про свої подорожі та пригоди, я ніяк посеред розмови не могла їм розказати про те, які у мене кровотечі після пологів, як важко обробляти шви, якщо таке враження, що хтось з них намалював тобі британський флаг на самому інтимному місці чи про потріскані соски та груди, які стали різних розмірів. Я народила першу дитину в часи, коли до інтернету з‘єднувався за допомогою телефону і це було страшенно дорого, всю інфу можна було знайти в журналах та книгах і краще б дещо з того я б взагалі ніколи не читала. Мені не було в кого щось запитати, розказати, дізнатись поради. І хоч вагітність наша була довгоочікувана і спланована, бо майже рік нічого не виходило, виявилось, що в 19 років я ще до неї не була готова. Точніше до реалій після неї, і я не про саме маля, з останнім у мене ніколи не було проблем. Після пологів, в яких ледь врятували сина та мене, у мене з‘явився страх за його життя. Я нікому не могла його довірити окрім чоловіка. Чесно кажучи, цей страх почало відпускати тільки в цьому році. Я була 24/7 сама з дитиною та купою питань, на яких не було відповіді? Чи стане мій живіт на місце, чи британський флаг колись зникне? Чи завжди буде так боляче, коли приходить молоко? І як домогти малечі з коліками, коли він плаче без зупину. Ці всі питання, які ми сміло можемо запитати тут, у мене вони щодня лунали в голові без відповідей. Погіршувало ситуацію прессінг з універу, багато викладачів, враховуючи мій стан наполягали на академці. Я ж далі тягнула стипендію, ходила на пари з малим в кенгурятко, яке зараз таке заборонене, і кожну хвилину, коли він спав, готувалась до пар і писала дипломну. Таким чином кількість безсонних ночей перейшла за сотні і я була схожа на зомбі апокаліпсис. Це все плюс ще кілька сімейних драм, мов пазлик склались разом в одне ціле, створивши почву для депресії. А потім під час поїздки додому після якоїсь нашої подорожі, зовсім раптово, в дорозі, у мене сталась перша панічна атака. Я до сих пір пам‘ятаю цей стан, серце починає калатати, хочеться тікати, тільки немає сил поворухнути ногами, руки мокріють, в голові паморочиться, здається, не вистачає повітря, я як риба намагаюсь вдихнути, а нічого не виходить, в очах стає все темніше і темніше… Прокидаюсь від того, що навколо мене шум і купа людей, які намагаються привести мене до тями. Потім ці атаки почали повторюватись, спочатку при використанні громадського транспорту, автобусу, метро чи маршрутки.Я сходила на кожній зупинці, бо мені ставало зле, тому я їх стала уникати. Потім в літаках та авто , ми перестали подорожувати взагалі. Потім мені ставало зле, коли навіть вела дитину в садок. І це тільки ще більше ускладнювало ситуацію, бо я боялась, що стане зле, коли буду з малечею і що тоді? А якщо він злякається і піде кудись, а якщо його заберуть в мене, поки буду у відключці. Страх накладався на страх і я почала боятись навіть виходити з дому. І біль цієї ситуації, що розказати нікому про це я не могла, мене просто ніхто не сприймав в серйоз. Пам‘ятаю, як найкраща подруга запросила до себе на др і я вирішила більше не можу бути сама в цьому і розказала їй усе як є, що не можу, бо боюсь вийти з дому. І вона відповіла, що дурнішої відмазки вона ще не чула! Я завжди була тою, хто нічого не боїться. Я з ноги заходила в чоловічий туалет, не дивлячись, чи є там хто, якщо жіночий був зайнятий, їздила на мотоциклі на швидкості, стрибала з скелі у кар‘єр, завжди першою йшла на екзаменах та іспитах, а тут бац - боюсь з дому вийти! Більше я про це нікому нічого не казала.

А потім я почала хворіти, тільки чим ніхто не міг знайти. Купу лікарів , професорів, обстежень, досліжень. У мене болить то одне, то інше. Лікарні, крапельниці, які допомагають ненадовго і повна відсутність діагнозів, окрім всд, яку ліплять всім, кому не можуть знайти щось серйозніше. Я більше часу була на лікарняному, ніж на роботі. На роботі почався прессінг, що може продовжити декрет до 6 років та не тримати посаду. А я далі не розуміла, що саме мені лікувати. До наявних страхів наклався страх за власне життя, точніше, що буде з малим. Я не могла нормально дивитись фільми, де тато виховує сам дитину, у мене починалась істерика. В такому стані мене направили в псих диспансер, до якого я ходила в компанії чоловіка/ брата/ сестри/ мами, бо сама я боялась. Я була ще тим псіхом, якщо чесно, і не дай Боже нікому того відчути. Тому якщо відчуваєте страх, упадок сил, депресію чи просто дику втому, обов‘язково діліться цим з кимось. Говоріть з чоловіком, мамою, подругами, не маєте з ким, пишіть мені, я з радістю вислухаю та підтримаю, але не тримайте то в собі! Тому що у мене теж все починалось дуже банально.

Коли я опинилась в псих диспансері, ми приїхали туди на консультацію до відомого психіатра, в черзі в коридорі я побачила різних людей, молодих та старших, в дуже різних станах. Хтось ходив туди-сюди, хтось стукався об стінку, хтось постійно кричав. Це було так страшно, що після консультації я тікала звідти мов дурна. В голову прийщло чітке розуміння, що я сама собе все більше заганяю в цей стан і тільки я можу з нього вийти. Мені назначили багато психотропних накопичувальної дії, але я спробувавши раз, більше їх не вживала. Я дві години гойдалась на гойдалці з посмішкою на обличчі після тих пігулок, в цей момент злякався навіть мій чоловік. Також мені назначили гідазепам, він був швидкої дії і допомагав при приступах. Я багато читала про свій стан, слава Богу, на той час вже

з‘явився мобільний інтернет і розуміння що зі мною відбувається, мене заспокоювало насправді.

Психосоматика дуже серйозна річ! Я почала собі внушати, що я тримаю гідазепам в руці, він діє швидко, але вип‘ ю його лише якщо буде погано. Завжди мала воду ля рош в розприскувачі, мені допомагало прийти до себе в екстрених ситуаціях, прискала на обличчя, вона завжди холодна і воно освіжало. Достатньо, щоб десь сісти і почати дихати. Щоб побороти той стан, потрібно зрозуміти його механізм. Прикол в тому, що наш організм намагається нас захистити, виприскуючи адреналін в кров, що і спричиняє цей стан, підвищене серцебиття, крутиться голова, втрата свідомості. Тому перше, що потрібно зробити, вернути себе до реальності ( мені допомагала ця вода), сісти, закрити очі і контролювати дихання, глибокий вдох і видох, до повного полегшення. У мене був чіткий алгоритм дій, який я проговорювала собі в голові, ще на поготові завжди був гідазепам. Але я його вже

більше не вживала, тільки тримала в руках. Зі сторони, напевно, виглядало то дуже дивно, але мені допомагало! Коли я так пару раз спинила атаку, я зрозуміла, що я можу її контролювати. І чим більше я їх контролювала і спиняла, тим рідше вони траплялись. Потім повністю зникли, але я ще два роки з гідозепамом ходила в кожній сумці, поки наважилась повністю його викинути.

Тому так важливо кожній жінці бути щасливою! Повірте, якщо ви будете щасливі, біля вас будуть щасливі і діти, і чоловік. Ніколи, не приносьте себе у жертву, ніколи не обесцінюйте свої труди, ніколи не сумнівайтесь в своїх силах. Кожна з вас неймовірна та прекрасна, кожна з вас чудова матуся та дружина, прийміть це як факт, кожна з нас допускала помилки у вихованні дітей, бо разом з народженням дитини , на жаль, не видається до неї інструкція, і кожна з нас, навіть сама досвідчена, допустить ще не одну помилку! Бо всі діти різні та індивідуальні, і до всього підготуватись неможливо!

Кожній з нас було важко і це все мине так швидко, що ви дуже скоро про то забудете! Головне, найважливіше, це ваше здоров‘ і ваше щастя!

Тому будьте щасливими! ❤️