Сьогодні лежала в ліжку і просто ридала,невже стосунки це завжди так болісно і важко? Ця безвихідь, біль і усвідомлення поразки, я зовсім не розбираюся в людях
Моє життя схоже на пекло. Ми з чоловіком різні як полюси...Він дуже ображається, любить цілими днями не говорити, хамить, робити вигляд, що мене немає, іншим словом ігнорить. А я так не можу. Посварилися, вияснили, і живемо далі. Та з ним так не виходить. Постійно діє одна й та сама схема: є конфлікт, я кажу так і так, що не влаштовує, починаємо доказувати одне одному, він відчуває що неправий і бігом самоудаляється з конфлікту. Може навіть втекти з дому. Не вибачається сам і ще на мене ображається . Мені вже на той час проходить образа на нього. Прошу миритися, він як завжди не хоче, тоді вибачаюся я. Залагоджую сварку завжди я. А він це просто приймає. Сваримося з чоловіком через елементарні дурниці, між нами немає ні розуміння, ні поваги, ні терпіння один до одного.
Зараз же фактично все на мені, бо ВІН заробляє гроші. Це головна причина, чому він так мало мені допомагає з дитиною, в побуті. Я мушу йому готувати, мити, прибирати за ним, кохатися з ним. І з дитиною відповідно я 24/7. Ми на штучному вигодовуванні. Так от за 4 міс встав вночі погодувати дитину аж 3 рази, і то зі скандалами.... Себе він любить, йому треба виспатися. Бо ВІН заробляє гроші.
Приблизно 60% своєї зарплати відкладає. Каже що на більшу квартиру ( живемо в квартирі моїх батьків)... от тільки з його зп або жити більш менш нормально, або збирати 10 років на нову кв. А я хочу жити нормально. Зараз. Мої батьки дали нам хороший старт, чому я повинна відкладати своє життя на потім? Шукати кругом знижки на харчі, одежу, побутову техніку, відпочинок і так далі.... Мене це запарює...і нервує... Мої батьки фактично все зробити для того щоб ми жили гарно, купили квартиру, зробили ремонт, допомогли купити машину. Це було непросто. Але вони старалися. Йому ж, одній дитині в сім’ї, не дали нічого. І я не тільки про матеріальні блага, а й про духовні: у нього не було прикладу сім‘ї, в котрій панує любов, повага, взаємовиручка, взаємопідтримка, де тато любить маму, і навпаки, де разом просто сміються і веселяться, обговорюють плани на майбутнє, розподіляють сімейний бюджет. По прикладу своїх батьків він точь в точь будує і нашу сім’ю.
З бюджетом у нас якась ахінея виходить. Тіпа тільки він має право розпоряджатися тими коштами, бо він їх приносить в дім. Відтак, постійно ховає ті гроші. Тут варто ще додати, що я ні разу себе не проявила як марнотратна жінка.

Сьогодні ходила до лікаря. Навіть не запропонував гроші. Коли я прийшла після візиту, кажу мол чого не дав гроші хоча б на аналізи, а він мені: « Ти ж не просила», - з ухмилкою...В такі моменти хочеться його послати куди подалі. Трачу зараз ті, що дали мені рідні в якості презента на іменини. Вони скоро закінчаться. В кого тоді мені просити гроші?
Я в декреті і не роблю собі зачісок, манікюрів, педикюрів, епіляцій чи інших салонних процедур. Це сильно затратно для нашої сім‘ї. Речі купую в секонді, і по великих знижках. Блін, але це не життя про яке я мріяла і яке він пені обіцяв після весілля...
Про людське око у нас тіпа сім’я, а насправді одинокі люди під одним дахом: ні підтримки, ні доброго слова... всі наші друзі, рідні думають, що ми живемо душа в душу. А мені хочеться вовком вити. Він не хоче ні з ким підтримувати контакти, дружити, ходити в гості, і просто робити добро людям, допомагати один одному. А я хочу це все. У моїх так батьків є і по зараз. Я так виросла на такому прикладі. Перед будь-яким приходом гостей у нього істерика, що це велика трата грошей на застілля, подарунки і тому подібне. Але коли гості-друзі-рідні приходять він тут же стає актором у масці, такий ввічливий, порядний, добрий і неодмінно говорить тост, який він щасливий сидіти за столом з цими людьми. Ця двуликість проявилася аж тепер. Бо зараз дійсно важко у фінансах. Я горюю і душа моя пече яка чужа це мені людина по характеру, по людським цінностям. А ще корю себе як так, що не роздивилася.
Він живе в якійсь своїй паралельній реальності: Або я його повністю задовільняю, завжди підТАКую, гладжу за шерстю, ласкаю, цілую, люблю більше життя, або я нагла, противна, корислива тварь якій тільки потрібно лише гроші, увага, любов, підтримка і допомога...

При цьому всьому мені мій чоловік каже, що я напевно хочу бути мамою-одиначкою. Так як я постійно роблю скандали, і провокації, це з його слів...А ще робить з мене дурну, і коли я йому вказую на конкретні факти і приклади, так технічно і уміло їх перекручує, що в результаті я виходжу ще й неправою. Для мене, як для борця за справедливість, це просто удар нижче пояса. Іноді він так затьмарює мені свідомість своїми наглими брехнями, що я і сама вже не знаю де правда, а де брехня, і де норма, а де привід бігом збирати речі і тікати від нього світ за очі....

Я так хочу бути щасливою жінкою. Але так боюся залишитися сама з дитиною. Це смішно, бо в таких стосунках я вже давно самотня і одинока... от це і є правдою. Мої сили постійно боротися за нашу сім’ю, принижуватися, щось доводити вже практично вичерпані...
де взяти силу і віру в себе? В мене росте донька, який я приклад їй подаю? Яку сім‘ю тоді вона зможе створити, коли живе в такій жахливій обстановці?
Зараз це мене найбільше турбує....
В кого може був схожий стан?
Іноді, мені здається, що я стомилася жити....