Продовження...першу частину знайдете на сторінці😊

Коли дізналася мама, ми пішли до лікаря. І це вже був 16й тиждень вагітності. Пройшла всіх лікарів, обстеження. Всім потрібно було пояснювати, чому так рано, і як так вийшло. Це було з найнеприємніших, особливо, коли чула фрази, такі як: «ти ще сама дитина...», «перекреслила собі все життя..», «що ти зможеш дати цій дитині...». А топовим питанням було: «ти що не одружена?»

Але з моїм сталевим характером я спокійно це витримала.

На навчанні була ще одна хвиля емоцій, вагітність я приховувала по максимуму. Вдягала объємні речі. Але живіт ріс, і після зимових канікул приховати було нереально. Всі були в шоці, я ловила різні погляди. З часом всі звикли, і перестали так витріщатися на мене. Вчителі дізналися раніше, я надала довідку від лікаря. Реакція була добра, і навіть в навчанні вони не давили на мене і гарно оцінювали. Іспити я здала раніше всіх, так як народити мала перед іспитами. Так і вийшло. Вся моя група, ще вчилися а я 19 травня 2009 року стала мамою.

З батьком дитини ми спілкувалися, намагалися жити разом. Але не могли ніяк знайти спільної мови і порозуміння. Жити у батьків без нього мені було комфортніше. А ще за все платили мої батьки, і в пологовий, і для дитини купували вони. З його сторони було дуже мало всього і морального і фінансового. Ми майже завжди жили окремо.

І через два місяці після народження сина взагалі розійшлися. Ні мною, ні дитиною він не цікавився.

Все було більше ніж добре. Літо, канікули, в мене нові відносини с хлопцем на чотири роки старшим за мене. Він максимально допомагав фінансово. І підтримували батьки.

Восени я продовжила навчання, моя мама працювала три дні на тиждень, тому повних два дні я могла їздити на пари і закривати хвости. Це був останній рік в коледжі. Ввечері також батьки бавилися з внуком, а я гуляла з друзями.

І тут сталося жахливе, захворіла мама, страшний діагноз рак...я не могла зрозуміти і повірити, що це кінець її життя. Була впевнена, що вона одужає і все буде добре, але ні. Як би зараз я могла повернути час, то більше би розмовляла з нею. І просто обійняла міцно і сказала, як сильно її люблю. Але тоді я не думала про це, і дуже мало була з нею.

В березні 2010 року мама померла. Мені було багато чого незрозуміло, як так. Було важко виходити на вулицю, спілкування з оточуючими мінімізувалося. Всі навколо посміхалися, а я ненавиділа їх за це, хоча вони ні в чому не винні.
Мені хотілося сісти в куток і не виходити з нього.

Але я не могла, в мене був десятимісячний син, за яким потрібно доглядати. Завдяки йому я швидко адаптувалася і повернулася до звичайного життя. Закінчила навчання в коледжі, поступила в інститут.

Всім дуже вдячна за підтримку! Продовження історії буде. Сподіваюсь вам цікаво ❤️