Я знов вибиваюсь з моральних сил... Знову какашка-настрій, знову думки про непотрібність...захворіла... Скрутило поясницю, защемило нерв, запалення... Спочатку 10 днів таблетки.. Нуль, ще гірше стало. Потім 6 днів 22 уколи, таблетки... І знов ноль реакції... Вчора поїхала до мануальщика. Сказав, що в шоці, як з таким болем взагалі стільки ходила. Після пологів не стали на місце тазові кістки. Щось там масажував, приємні відчуття. В пт ще один прийом. Жду покращення. Бо мала постійно на руки проситься, вдома куча роботи... А чоловіку похер. За два тижні мого лікування один раз спитав, як я... Я сама собі натираю спину мазями, а він спокійно сидить в телефоні. Жодної пропозиції про допомогу. Нічого не питає, абсолютно. Почала колоти нирка ліва, сьогодні взагалі так боліло, аж дихати запирало, декілька годин підряд. Натомість, чоловік поїхав з дому після роботи, залишив мене саму з донею, я думала, хоч щось допоможе. Реву... Як так можна? Він же бачить, що я нагнутись не можу((((( я навприсядки малу піднімаю на руки, через адський біль, поки він на роботі. (( зараз лежу, а воно так ниє, що сльози на очі. Байдужість його просто вбиває... Це не перший раз так. Моя хвороба це моя проблема( нажаль. А так хочеться, щоб чоловік турбувався, обійняв, спитав, чайку зробив, мазь втер... Вже давно стало ясно, що йому пох.... Вже можна було б і звикнуть, але щоразу боляче і неприємно. Жду якоїсь уваги, підтримки, поніманія,допомоги в побуті.. Немає ні чо го... Що це? Розлюбив? Бо якби любив, то так себе б не поводив... Втомилася завжди бути сама з чоловіком... Нащо він такий тоді? Якщо я сама у себе за кам'яною стіною?