Живу в Калинівці...що ми пережили...мене ще труханить...переживала,щоб не пропало молоко,але ніби є...

Цей склад знаходиться на наступній зупинці від нашої хати, в нас часний сектор...перші вибухи були в 10 год вечора позавчора,вони як оказалось були не страшні,но вже тоді хатою труснуло...як вийшли на вулицю...мову відняло...спочатку ступор,потім паніка...усе в диму, у вогні ,на небі червоне зарево громадних маштабів...ніби небо горить,вибухи,свист від того,що снаряди летять в різні сторони...попадали стовпи,нема світла...паніка...незнаємо,що робити,що збирати..накидала в сумку памперси,одяг,гроші ,документи і в машину...на дорозі кілометріві пробки,усі тікають,хто як може,люди бігли з дітьми на руках...ніч,а видно усе в червоному відтінку від вогню,паніка,сказати,зо було страшно,ннічо не сказати.. виїжали ми в село до чоловікової бабусі(25 км),але і там було чути взриви,і видно червоне зарево...Ми вже вдома,ще бахкає,але вікна трусяться вже через раз...наша хата уціліла,тільки вікно і витяжка повипадали..в людей снаряди порозбивали машини,хати,повибивало вікна,двері,побило криші...в нас на вулиці вже 3 снаряда забрали...тушать вогонь чим бачать,танки якісь позволікали,вертольоти літають...

Дівчатка,хто бачив війну,ви для мене героїні...я навіть уявити не можу,що переживають люди на сході...в мене від страху чуть серце не розірвало ...Добирались полем,бо дорогою не пускають машиною...Добре,що ми вже вдома,недавно з'явилось світло,газу ще нема...але Слава Богу,що живі-здорові...