Мабуть, просто так, думки в слух...
Можливо, сумбурно, бо і в голові от така каша, яка ніяк не розкладеться по поличкам)
От читаю коментарі тут час від часу, слухаю і читаю психологів, намагаюся сама застосовувати подібні методи та підходи. Але постійно думки, які ж вони в решті решт стануть? Якими вони будуть? Чи дійсно воно працює такий підхід до виховання? Чи дійсно ті самі ютубні та інстаграмні психологи ніколи не кричать на дітей, постійно живуть в якомусь спійманому дзен, без тривоги, нервових сплесків, дихають собі спокійненько?..
Бити не можна, кричати не можна, шантажувати, погрожувати не можна, допускати плакати не можна (не норма, що дитина вперше пішовши в садочок плаче, потрібно дочекатися віку, коли не буде таких переживань), сидіти обіймати допоки сама не відпустить, говорити тихо та ні рівні очей, щоб був візуальний контакт, не акцентувати увагу на поганому, а підкреслювали лише хороше, пояснювати, пояснювати і ще раз пояснювати спокійно. Що ще забула?
Наче все правильно, наче все логічно. Але воно працює хоча б на 90 відсотків? Чи будуть вони прив'язані до батьків у дорослому, свідомому віці? От згадати наше дитинство - мабуть повна інверсія, але подивитися на стосунки між батьками та дітьми - так, хтось в поганих відносинах з батьками, хтось в хороших. І так само і тут буде ж? Як не виховуємо, а хтось буде з нами відвертий і шукатиме поради, підтримки, а хтось все рівно зневажатиме, в силу своїх особистих поглядів. Бо що ті олди можуть знати...
Життя - складна річ, як не крути...
А які у вас відносини були і є з батьками? На що ображаєтеся? Чого б ніколи не допустили у вихованні своїх дітей?

Дівчата, ті хто нещодавно здавав практичний іспит з водіння авто, маю до вас делікатне питання. Чи реально самому здати? Є серед вас такі?