Ви просто не хочете їхати і всі ваші слова проти , ви не шукаєте плюси .
А я навпаки бачу тільки плюси , бо війну змінити я не можу тож повернутись теж

Я Мы в Германии, возвращаться нп планируем. В Харькове квартира с ремонтом, но я с ней попрощалась. Больше не хочу через такое проходить и ребенку хочу спокойное детство, это самое главное. И себе возможность планировать в конце концов свой отпуск или выходные дни.

Медицина меня вполне устраивает, у малого яастые бронхиты - у нас есть и дексаметазон в сиропе и нужные аэрозоли для ингаляций, уже полная автечка ему. Конечно, сальбутомол без рецепта я купить не могу, но не вижу в этом проблемы от слова совсем. Нам выписала его врач после первого бронхита, если ор заканчивается- я звоню и мне продлевают электронный рецепт и в этот же день я могу уже взять лекарства в аптеке. БЕСПЛАТНО для детей все препараты. Только хьюмер покупаю и омегу.

Все родные в Харькове, для меня это больная тема, но свои мозги я им не вставлю, поэтому общаемся по видео связи. Надеюсь бабушка к нам скоро приедут, если ненька выпустит. Свекровь приезжала тоже один раз год назад. Пока так.

… А там пульмікорт вам не випишуть, якщо він не потрібен. І випишуть, якщо потрібен. Там лікарі - лікарі, а не люди з купленими дипломами (В Україні. І тому людям доводиться шукати нормальних лікарів, шукати призначення самим в інеті по відгукам). В інших країнах такого не треба 🤷🏼‍♀️
Але так, треба мозком народитися заново, щоб зрозуміти життя. Тому якщо плануєте їхати - маєте форматувати свій мозок до заводських налаштувань. І тільки тоді їхати. І починати з 0.
Все те ж саме. Так само може сподобатися нова місцина. А може і ні. Нові порядки, нові закони.
Ми виїхали без роздумів взагалі в перший день війни (від війни, а не за іншим життям). В Європі навіть і не думали залишатися. Не планували. Але через пів року поїхали в Канаду. Заради дітей. Не плануючи так само нічого. Навіщо планувати щось, якщо ми планували щось в Україні і все зруйнувалося просто в один день. Щоб не робити собі і психіці жодного стресу - я не планую нічого. Але прагну зробити найкраще для дітей, так. Вони ходять до школу, садочку - без хвилювань. Отримують собі освіту, живуть собі звичне дитяче життя.
З дорослим життям важче. Я своє поставила на паузу 😁 але колись прийду і до цього. На шляху десь спочатку. Але все буде ще 💃🏼😁

Та ж сама історія… чоловік хоче, я боюся… я не уявляю як почати все заново 🙈 одне діло, коли діти ще в садочок ходять, а друге, коли вже в школу 🫠 знову ж таки - незнання мови… пошуки житла, роботи, садочків, шкіл… медицина, ліки і т.д…. Я навіть думати не хочу в яку країну на ПМЖ поїхати 🙈

Мама моя с нами, мой папа приезжает в гости два раза в год. Подруга, которые осталась в Украине с радостью тоже приезжает в гости. Короче видимся со всеми, и остальные рады, что есть куда при выезде из Украины приехать и не думать, где остановиться. С теми , кто тоже выехал , как мы, тоже видимся , иногда в странах, которые посередине между нами. Тут новый друзья, с работой конечно тяжелее, но мужу не пришлось переучиваться, нашел работу по специальности сразу

Зараз, вже кілька місяців живу з думкою що "дім там, де ми"
Тяжко з мовою, нова професія у 30 років, нове оточення. Але прекрасні люди, шеф просто найкращий, подобається робота, близький менталітет.. Я весь час думала про повернення, а зараз розумію що як раніше більше ніколи не буде, навіть якщо війна закінчиться сьогодні. Теж маємо майно в Києві, я дуже сумую за життям до війни.. але зараз будую життя тут де живу, дитина ходить в школу і вже має друзів. Я багато вчуся, а ще дитина і пес.. ніколи не завела би тварину, якби знала що будемо мусити десь їхати((

Я всегда говорила, что никуда не поеду. Украина - мой дом и т.д. Но я реально смотрю на вещи: мы катимся в пропасть. Будущего здесь нет. Наша власть сделает все возможное, чтоб людей не осталось. Поэтому решаем сейчас, как вывести мужа и уезжать. У нас 2 сына. Я не готова отправлять на войну ни мужа, ни сыновей. Я хочу жить здесь и сейчас. Нормально жить. А не быть в рабстве в " свободной и независимой"

А всі кажуть ви ж виїхали, чого вам важко, це ж ми під бомбами … от і відповідь! Тут ще страшніше без мови без грошей без житла , в невідомості! Але ми тут вже 3 рік і вижили… і після того шо ми пройшли в Європі, в Україну я вже навряд повернуся. Бо моє життя там де мої діти в безпеці, а то все решта особистий егоїзм мами…

Я думаю за своих детей в первую очередь, они моя семья. А родители/сестры/браться взрослые люди и могут сами о себе позаботиться. В гости ездить никто не запрещает и видеться.

Ни за кем не скучаю, даже уже ездить «в гости» не сильно хочется. В Одессе у меня квартира, дом, друзья родители, но семья моя тут, работа, «дом». Ребёнок тут живут больше чем жил в Украине, у нее тут друзья, тут дом. Меня все устраивает

Дуже важко мені
Ми маємо будинок в Україні, зараз приїхали в Канаду, я просто все ненавиджу тут, без причини, таке ж було і в Європі, але трохи легше, бо ближче додому
Немає раціональної оцінки, лише серце кричить, як хочеться додому. Психолог порекомендувала це розглядати не як 'новий дім', а як розширення його кордонів, але щось мало допомагає

Домой не хочется вообще , уже устоялась жизнь тут, мы в Германии . Не скажу что хочу остаться но пока будет тут нормально и не выгоняют сидим. Как будет после окончания войны не знаю. Вернемся только если будет безопасно. Пока на содержании государства , учу язык. Никто на работу не гонит. Открыла в марте мини бизнес пока это начало , за это жить нельзя, но и налогов 2 года первых нет. Зато я показываю что я чемто занимаюсь и меня не трогают. Шугаринг ( депиляция).

Мы выехали в Норвегию в октябре, тоже не особо хотела , но ради ребенка и мужа пришлось себя заставить.

Мы здесь на коллективной защите , начинается интро программа и курсы изучения языка на год с продлением, если бы мы просто переехали я бы наверное не смогла выдержать существования здесь, а так конечно благодаря стране которая очень помогает , то пока я себя чувствую более уверено , уже адаптируемся и стараюсь находить плюсы пребывания здесь , кроме погоды 🫠 но погода ничто по сравнению с ракетами конечно
А по началу я вообще не могла принять переезд , постоянно сравнивала все с Украиной , медицина не такая как у нас , продукты не те , погода не та , язык не знаю

Я була пів року в Польщі і пів року в Румунії. Все сподобалося, але вдома краще. Думаю, все дуже залежить від людей. Всі ж по різному сприймають однакові ситуації, а ситуації ще й різні. Якщо міцні стосунки з чоловіком і є можливість заробляти віддалено (хай і в гривні, але хоча б 1500$ на двох), то можна їхати. За перший час асимілюєтеся і навіть якщо гривня впаде - земля з під ніг не піде. Але якщо без стабільного доходу і без знання мови - зараз вже буде дуже важко. Чисто спробувати - не варіант на мою думку, бо у вас уже доросла донька. Вона піде до школи, вивчить іншу мову, звикне до друзів і вам буде морально важко повертатися. Ну і хочу сказати, що коли ти за кордоном, здається що тут в Україні все на багато гірше, ніж є на справді. Тому коментарі тих, хто виїхав на початку повномасштабної і каже, що треба заради дітей - діліть на два. Я рада дуже, що повернулася і навіть доня каже, що не хоче більше нікуди їхати і вдома найкраще. Нам там потрібно було весь час підлаштовуватися, а тут я живу. Але все залежить від вхідних умов і вашого налаштування. Щасливими можна бути в будь-якій країні.

Почти два года в США. У меня на странице можно почитать, как я выла от того, что нужно уезжать, категорически не хотела. Первый год я была в депрессии и просто отрицала факт, что я тут, мы упали в качестве жизни сильно, было трудно и я ненавидела все что тут есть, все не так, баба Яга против. Сейчас мы переехали в новый штат, я немного ожила. Уже все привычное, минусы не так замечаются. С медициной можно смириться, мы арендуем большой дом 200 квадратов, очень его люблю, со мной моя семья и котик с собачкой. Да, очень скучаю по дому, по семье, по друзьям. Но нет, я бы не вернулась, в целом, мне становится комфортно и я начинаю принимать эту страну. Возможно, когда то у меня получится назвать ее домом, не знаю. А может нас Трамп ссаной метлой погонит😁 В общем, принимаю ситуацию и живу одним днем, будущее начинается сегодня❤️ все можно решить, пока все живы

Если у Вас есть возможность выехать вместе с мужем, я бы не думала даже. Лучше попробовать и пожалеть,чем наоборот. Вернуться Вы сможете всегда)) А вот выехать.. Если бы еще в стране было спокойно, но военное положение же. Вы не думали, что ракета или дрон может прилететь? Или не дай Бог, опять дойдут до Бучи? Вы смотрите не стой стороны на ситуацию. Медицина есть везде, ну, да, по рецептам. Но все доступно. И можно взять необходимое в аптечку на первое время. Прислушайтесь к мужу.

Я думала за дитину ,а ви думаєте про себе ,родичів і всіляку матеріальну хрінь. Висмоктуєте проблеми з пальця. Пульмікорт - проблема . Ідете до лікаря і випишуть . Ви ж не Африку їдете

Мы выехали всей семьёй 2 года назад. У мужа тоже работа укр онлайн, плюс фриланс. Вся семья в Украине. Да, плохо, обидно, скучаем. Но нужно думать о будущем, о детях. Моим детям здесь хорошо. У них хорошие сады, друзья. Правда, в Украине у нас ничего нет, вся недвижимость осталась в Донецке, мы давно с ней распрощались. Но жизнь будем однозначно строить здесь. Да и возвращаться некуда. Уже пустили корни. И по поводу врачей тоже. Лекарств из Украины привожу все меньше и меньше, все здесь врачи выписывают

Ну не знаю , у кожного різне . Ми повною сімʼєю , відразу працювали на допомогу не жили . Житло винаймаємо чудове з гарним ремонтом , достатня площа , хороше розташування . Харчування без обмежень . Діти мають все що потрібно і навіть більше . Подорожуємо , літали на відпочинок , зараз знову на морі .
Це при тому що постійно висилаю гроші і різну допомогу бабусі з дідусем і тату .
Жили добре в Україні і нікуди б не їхали , виїхали через війну .
Але і тут живемо добре , крім роботи маємо час на спорт , хобі , друзів .
Повторюсь якщо люди налаштовані розпочати нове життя то вони це зроблять , якщо ж будуть триматись за минуле то буде тяжко .
Але говорячи тільки про свою сімʼю , всі нормально адаптувались , діти щасливі і я і чоловік , минулого не повернеш , але теперішнє хороше а майбутнє надіюсь буде ще краще .
Єдине сумую за родичами до яких не можу поїхати , тільки з деякими зустрічаємось на нейтральній території .

Я завжди хотіла виїхати, ще до війни, до заміжжя і народження дітей! Але! Я дуже привʼязана до батьків, я не зможу без них, хоча ми живемо з 17 років окремо. Але! Я не хочу жити з таким ібанутим сусідом, навіть коли зупинять війну, то через деякий час вона знову почнеться! Я не вірю що ті ібаньки заспокояться. Але! В будь якій країні може статися будь що! Ми ніколи не може прогнозувати де буде шикардос і спокійно! І ніхто ніколи вам не дасть гарнітію. Є знайомі які обрізали всі корні і виїжджали, але не змогли психологічно витягнути, хтось фінансово, хтось живе але часто гостюють один в одного, дехто до війни повертався і жили тут два роки, потім знову повернулися. Є знайомі які з початком війни виїхали і просто кайфують від нової країни і видно по них, на скільки змінилися в кращу сторону, навіть зовнішність. А є, хто повернулися і сказали :ні за що не поїду з України! Все дуже індивідуально. Хтось пробує декілька країн і нарешті може зупинитись на дійсно супер для них особисто, а хтось так і залишається «громадянином світу» і подорожує країнами, не чіпляючись конкретно за місце. Не можна рівнятись на когось. В вашому випадку, треба спробувати хоча б на «відпочинок» поїхати, прощупати ґрунт)

Я до війни була людина закрита, інтроверт, у мене не було багато знайомих і в принципі не любила багато спілкуватись. І ось ми переїхали в Румунію, живемо тут майже рік, і я плачу кожного дня! Я не вчу мову, тільки англійську, мені катастрофічно не вистачає спілкування, банально з дитиною коли гуляю на майданчику, почуваюсь дуже і дуже самотньою. Сумую за родичами, за батьками, особливо з дитиною це актуально. Ніхто не підтримає, не посидить з дитиною, нічим не допоможе. Це дуже важко, правда. Мої всі думки тільки про повернення. Можливо, якщо б була робота, а так, я не можу тут підтвердити свій диплом, а вчитись робити нігті теж не хочу. Ось таке в голові, я тут тільки заради безпеки. Для мене в Україні все було набагато краще.

Нехай чоловік спробує мову повчити спочатку, зробить план переїзду. Порахує все, перечитає інформацію про країну, що пишуть в фейсбукі про цю країну.
Якщо переїжджати, то з рівнем мови хоча б В1, інакше це буде повна срака.

Напишу?)
Не выехала и не буду.
Хз почему - ничего не держит тут (ну кроме мужа).
Если вы не хотите - не едьте, уехать можно если что в любой момент - если станет еще хуже…..
но думаю лучше выезжать. Потому что лучше не станет, увы.😢

Рік налаштовувалася на цей крок, зараз сумую за домом, але стараюсь не дуже поглиблюватись в думки ці. З батьками спілкуюсь кожен день по кілька разів, з друзями також, тут вже є знайомі у старшого сина друзі вже нові. Так, хочу додому, часто собі це уявляю, але розумію що будемо робити все, аби додому приїхати лише як в гості, бо я не бачу там майбутнє для дітей, нажаль. Я весь час собі думаю, що закінчиться ця війна, але з йобнутим сусідом впевнена що почнеться нова, питання часу, а відправляти дітей на війну я не готова

Раньше сидя на одном месте я думала что уехать в Европу это что -с области фантастики и даже мысли гнала прочь ,но когда война заставила насильно уехать и спустя почти 3 года я пропустила через себя все стадии начиная от (восприятия, ненависти, принятия, отторжения и так по кругу...)-я для себя сделала определенный вывод -что это не так уж все печально и плохо -равносильно что переехать жить в другой город 🤷🏻‍♀️все везде одинаково,а подстроится под среду" после начала войны" наш народ везде сможет...если люди живут под ракетам ..или же хуже в граничной зоне и их как бы не сильно это волнует (тот картошку садит ,тот ремонт делае,а та рожает...)как-бы ... идёт с головы ,как вы себя настроите так и будет)
Единственное -это выбрать для себя страну в которой будет комфортно+-а там пойдет все по накатанной...а домой всегда можно вернуться 😉
Жизнь одна!

Ехала с небольшим запасом денег, со второго месяца приезда работала посудомойкой, уборщицей. Теперь учусь, так как нострифицировать диплом с моим языком пока нет смысла. В финансовом плане нормально всё.
В плане медицины, да хотелось побыстрее. Но, когда действительно требуется помощь, то помощь оказывается в достаточной мере.
Например, у моего ребенка была рвота, позвонила на линию консультации, в итоге в воскресенье вечером пришёл врач осмотреть ребенка.
Так же мой ребенок требует операции, уже состояние уже не очень, врачи сами поставили его в очередь на пораньше.
Так же мой ребенок нуждается в слуховых аппаратах, поддержки дефектологов, логопедов. Всё тут предоставляется по страховке. Не копейки не плачу, всё по страховке.
Ещё знаю случай у знакомой из другой страны ребенок болеет раком, всё оплачивает государство ещё и платит зарплату её мужу, пока он ухаживает за ребенком.
Ещё я тут спокойна за своё будущее и будущее ребенка. тут настолько поддерживают, куча возможностей для работы, курсов, даже в мои 35 лет.

Мы в первый день выехали. Я думала на месяц, а оказалось навсегда. С того дня дома ни разу не были и возможности больше нет, как бы не хотелось.
Работа у мужа удаленная. Я не работаю, в основном дома с детьми. Знакомых тут нет, язык не идет никак, хоть и закончила А2. Помощи от государства у нас нет, все за свой счет. Прием врача около 110$. Аренда квартиры около 1000. Садик частный, так как в государственный большая очередь и до 3-х лет не берут. Ну и каждые полгода продлевать внж. Сыну не дали, так как сделали новый паспорт, подавали апелляцию, больше года процесс уже.. теперь у меня и второго сына новые паспорта, и вот через месяц опять продлевать.
В общем мне морально тут тяжеловато. Но и в Украине не легче бы было, если прятались с детьми по подвалам.
Хорошо, там где не мы.

Мене, чесно кажучи, більш лякає перспектива як виживати з дітьми в Україні. Тут, в Німеччині, маючи просту роботу, ти маєш можливість забезпечити своїх дітей, трошки відкласти. На рахунок медицини - є свої нюанси, але проблем з лікарями у нас не було. Ліки для дітей - безкоштовно по рецепту, за дорослих - трохи доплатити. А батьки - ну не знаю. Якщо вони фізично спроможні за собою доглядати, то чому Ви маєте їх стерегти? Вони прожили своє життя як хотіли, а Ви маєте відповідати в першу чергу за себе, за своїх дітей, забезпечувати їх безпеку, нормальне навчання, спокійне життя. Мова вчиться, діти звикли, вони тепер радіють літакам, а не ховаються під стіл, почувши перші звуки. Для мене безпека і добробут дітей - найвищий пріоритет. Всі ці квартири, земельні ділянки, недобудовані будинки не вартують нічого, коли втрачається життя. Звичайно, ми сумуємо за друзями, яких розкидало по світу, за рідними, але дати щасливе дитинство, нормальні умови для навчання і розвитку своїм дітям (а не безкінечне сидіння у підвалах), ми, як батьки, просто зобов'язані. Можливо через те, що Ви не хочете виїхати, то і бачаться Вам одні мінуси. Але і в Україні є мінуси, і великі. Повернутися Вам є куди, спробуйте, можливо все буде і не так погано, як Ви собі уявляєте.

С начала войны в Польше. Морально я на дне, хочу домой.

Мы выезжали в первый день и особо не думали куда и как. Выезжали малому было 5,2 ближе к 6ти определились со страной ибо нужно в школу. Сейчас он закончил второй класс и не дня не учился в укр школе. На Английском уже лучше чем на родном читает и пишет. По этому жизнь в Украине не рассматриваем( будем строить жизнь где-то а англоязычных странах.
Сейчас в Англии 3й год. Немного скучаю по родным и очень друзей не хватает. Но они иногда приезжают к нам пару раз в год.
Но мы с мужем обсудили и поняли, что мы сможем жить где угодно, главное вместе. А малому лучше уже в англоязычных.
Пока остаемся тут, еще иногда думаем об Америке, но по U4U не вижу смысла. Если будет работа то по рабочей поедем. А так пока тут жизнь строим. Уже думаем как жилье брать, но пока перспективы на дом не очень радужные)) супер дорого и качество хуже, чем мы привыкли.
Мужа родной город по окупацией и мама год, как умерла.
Мо мама не может уехать потому, что бабушке 99 лет.
Но на бушующее будем и маму забирать.
Я уже как то и привыкла жить заграницей. Есть плюсы и минусы, но малому очень нравится, а нам просто норм.
Если найдем близких по духу людей, друзей то вообще будет зашибись:)
Муж где работал там и работает. Часть денег оставил пока в гривне, часть в долларах.
Я консультирую онлайн. Долго веда в гривне с сейчас перешла на фунты и уже тут нашла клиентов.
Компания на которую работаю внештатным консультантом сейчас ищет способ платить мне на английский счет, сказали с августа решат вопрос.
Так что тут работу пока не искали. Но со временем будем.
Социалок никогда не оформляли все за свои деньги.

Я Мы в Германии, возвращаться нп планируем. В Харькове квартира с ремонтом, но я с ней попрощалась. Больше не хочу через такое проходить и ребенку хочу спокойное детство, это самое главное. И себе возможность планировать в конце концов свой отпуск или выходные дни.

Медицина меня вполне устраивает, у малого яастые бронхиты - у нас есть и дексаметазон в сиропе и нужные аэрозоли для ингаляций, уже полная автечка ему. Конечно, сальбутомол без рецепта я купить не могу, но не вижу в этом проблемы от слова совсем. Нам выписала его врач после первого бронхита, если ор заканчивается- я звоню и мне продлевают электронный рецепт и в этот же день я могу уже взять лекарства в аптеке. БЕСПЛАТНО для детей все препараты. Только хьюмер покупаю и омегу.

Все родные в Харькове, для меня это больная тема, но свои мозги я им не вставлю, поэтому общаемся по видео связи. Надеюсь бабушка к нам скоро приедут, если ненька выпустит. Свекровь приезжала тоже один раз год назад. Пока так.

Якщо розглядати не таку далечінь, то все одно не хочете? Бо туди щоб їхати це справді треба мати сильне бажання і базу на перший час. І якщо зірватися назад, то все зламаєш
А в Європі все ж не так і багато в чому набагато ближче
А працювати можна і віддалено ж в не дуже дорогій країні Європи

Але якщо ви і туди не хочете, то ви просто проти виїзду
Це можна зрозуміти, багато хто не допускає і думку про виїзд як і ви

Я 10 лет назад уехала с Луганска и там мои с мужем родители. Теперь уже заграницу и возвращаться передумали
Родители и сами приехать могут в гости, обжиться не такая и беда. Наших теперь везде много и можно найти друзей. Муж же на что-то опирается строя планы
Ну и по поводу родителей. Мы к ним приехать в случае серьезных болезней не можем, просто приняли это

Ну а щодо повертатися: якщо з чоловіком щось станеться, тоді не знаю, чи зможу повернутися.

А медицина, як і все інше, так інше. Але інші країни існують сторіччями. Інше, своє, але є.
Все інше, дивіться по країні - десь повна свобода, десь жінкам і вчитися заборонено…

Планую повертатися, тому навряд мій досвід закордоном навряд Вам знадобиться…
Але спочатку Вам обом варто визначитися: що таке «майбутнє» і що таке «достойно»

Выезжали с четкими мыслями ,что навсегда ,возвращаться даже ,если война закончится в ближайшие 1-2 года не будем .Мама моя поехала с нами ,муж со своей мамой не общается давно ,а отец не имеет возможности выехать .Уже успели получить Внж и будем приобретать недвижимость здесь ,так как в Украине всё продали до отъезда .Дети нормально устроились ,уже есть друзья у дочки ,начинает говорить на другом языке (словацком),пошла в украино-словацкую частную школу здесь ,позже планирую перевести в государственную словацкую.Сын ходит в англо-язычный сад ,и уже проскакивают простые слова на словацком языке ,парочку ,но есть .Здесь есть клиники и стоматологии ,кружки для детей ,которые открыли также украинцы ,язык словацкий очень схож с украинским и понять многое можно без знания языка.Если обращаться в частную клинику и иметь там договор с доктором ,то попасть можно на прием в самые ближайшие дни и сразу получить рецепты на лекарства ,в государственной больнице это конечно сложнее ,как и везде в Европе.Нравится ,что вакцины по словацкому календарю бесплатны ,а это и Инфанрикс Гекса и Превенар ,и Менактра ,которые в Украине стоят не мало.Но самый огромный плюс ,это то что компания мужа в начале войны открыла здесь офис ,сотрудники могут работать ,как удаленно ,так и ходить в офис ,помогают материально во многом ,покрывают аренду дома ,затраты на оформление Внж ,страховку и ещё кучу всего .Без этого было бы намного сложнее ,но потянули бы и так.Сотрудники и их семьи общаются между собой ,ездим в гости ,компания делает корпоративы в офисе и на природе ,и для деток тоже приглашают аниматоров или няню ,поэтому мы не сидели одни без общения в чужой стране .Скучаем по кумовьям ,родственникам,друзьям,но не хочу чтобы дети жили в стране ,в которой война .И уверена ,что даже если эта закончится,вскоре начнется следующая.И мне намного сложнее жить с постоянными воздушными тревогами в городе ,со страхом ,что в наш дом прилетит ,бояться за жизнь детей ,за то ,что потеряем недвижимость на которую долго зарабатывали .Дочка помнит как на второй день войны прилетело в соседний дом на её глазах ,страх не прошел до сих пор и она очень ждала этого переезда .

Ви просто не хочете їхати і всі ваші слова проти , ви не шукаєте плюси .
А я навпаки бачу тільки плюси , бо війну змінити я не можу тож повернутись теж

Кожен по різному все сприймає, я закордоном будуємо нове життя тут , тому що під час війни я навіть навідатись в Україну не поїду , а час іде тому повертатись вже немає смислу для моєї сімʼї , тому що діти зростають тут , і вже придивляюсь будинок щоб купити , на роботі устаткувалось , планую потім змінити коли захищу свою освіту .
Я не сумую за минулим і живу теперішнім , нове місце , нові знайомі і тд і тп , найрідніші люди зі мною .
Будинок в Україні під Києвом і машину буду продавати

Ми більше року вже як виїхали.
Нормально, адаптувались швидко, але ми в Польщі.