Навіяно постами про "як вивезти", "як заховати"?) Хто має змогу , в кого чоловіки мають змогу…

Я б не хотіла жити в чужій країні, де ти ніколи не будеш своїм. Тут всі рідні, близькі, друзі, знайомі.

Ось хвилин 20 назад прилетіло, страшно так,але я нікуди не поїду.

Спочатку війни виїхали, жили 3 міс не в Україні, коли повернулись я ні на секунду не пожаліла

Ну если повезёт и ему дадут группу (хотя сегодня намекали,шо фига,хотя в понедельник были другие слова),то муж скоро сможет уехать на официальных основаниях.

Уезжать не будем. Мы там никто. Без денег,без знаний языка,без знакомых и с 2мя детьми там делать нечего,я так считаю.

Мій чоловік має законні підстави для виїзду, але їхати не хоче. Я його в цьому підтримую. Чужа країна, чужі квартири, чужі люди. Починати все з початку, дитину вести в садочок, де вона не буде розуміти чужу мову. Медицина, інший менталітет - я можу довго перераховувати мінуси саме для мене. Та і в цілому я ніколи не хотіла жити закордоном. Побувати туристом - так, поїхати з Харкова - ні

Можемо виїхати, але не хочемо...це лише крайній випадок.

Дитині не під силу буде іноземна мова на даному етапі

Багато моїх друзів які можуть але не їдуть

Просто бояться

Кажуть що нікому закордоном не потрібні .

Банально не хочуть вийти із зони комфорту

Є багато країн в яких супер підтримка

Житло . Навчання . Грошова підтримка .

Просто треба зробити крок

Підтримувати один один одного .

Ми виїхали за 2 тиж до початку війни

Спочатку був такий внутрішній протест . Не хотіли бути в Польщі , все дратувало. Мову принципово не вчила 😅 ходила лишень пікапа карточкою , ні з ким не вступала в діалог

Вірили що скоро все скінчиться

Десь більше року сплачували за оренду кв в Україні .

Думали що там наш дім ….

І в один день вирішили поставити крапку. Я поїхала з дітьми

Розгребла речі , зʼїхала з квартири

Як тільки перетнула поріг … стало дуже сумно

Вже нема того тепла та затишку

Всі ті речі які ми берегли на кв - вже нічого не значать

І пролунало в голові питання

А де ж мій дім ?….

-він там, де моя сімʼя

Не важливо яка країна , ми є один у одного і це головне

Повернутись назад бажання нема … навіть після закінчення війни

Є тривога що знов таке саме почнеться

Немає відчуття захищеності

Плюс психологічно розчавлені військові

Я боюсь

Батько моєї подруги був справжнім добряком .

І ось після трьох контузій приїхав в гості

Зовсім інакша людина …..

стріляв по жінці та дітях ..

І скільки ще таких ….

Мы выехали летом,на законных основаниях,муж снят с учёта по состоянию здоровья,сейчас в Болгарии, получается пока работать удаленно.Домой очень хочу,но решили здесь перезимовать, неизвестно,как будет дома с этими отключениям и.Надеюсь,что к весне вернёмся.

Можем выехать по закону. Но не хотим. Мы уже прошли этот путь один раз, убегали от войны, продали и потеряли все, уехали в чужую страну и не смогли там жить, вернулись в Украину и тут 24.02. Но решили , что пока в огород не летит, то опять бросать все и ехать не будем.

Нет ничего хуже, чем чувствовать себя белой вороной в чужом краю

Я могу выехать , муж нет.

Для себя этот вариант с начала войны рассматривала как самый крайний. Если решат с Белоруссии заходить и брать и западную часть страны .

Не хочу быть в статусе попрошайки в подвешенном состоянии в чужой стране , где мне чуждо все - менталитет, язык , образ жизни . Для меня это прям не моё резко . Не хочу быть без мужа , не хочу переживать за брата -студента и отца с его постоянными проблемами со здоровьем и больницами . Не хочу с ведущего специалиста стать никем , потеряв смысл своих дипломов и опыта .

Не хочу жизни как перекати - поле для детей и себя когда придется раз за разом менять школу, место жительства.

Я оседлый человек . Нет во мне склонности к бродячей жизни и авантюризму

Не хоче виїжджати, працює в оборонній галузі

Чоловік закордоном, я з дітьми в Україні. Часто задаю собі питання, чому я не виїхала і не їду?

Мой муж может выехать с моей мамой(вторая группа инвалидности)но остался с нашим старшим сыном,так как он не выездной(

Найчастіше ті, хто можуть виїхати, і мобілізації не підлягає. А якщо чоловік не підлягає, то тут вже дійсно людина має вибір. Або працювати на економіку, або працювати деінде. Закордоном життя не цукор, якщо це не виплати. Це вчити мову, шукати роботи, розбиратись з чужими освітніми і медичними системами. Люди різні. Хтось адекватно переносить десяту за день сирену і бомбу поруч, але виїхати то маленька смерть. А комусь навпаки.

Але мені смішно читати від мами трьох дітей, у якої чоловіка не заберуть, що ми лишаємось, ми тут, ми підіймаємо економіку, а хто виїхав козли😂

Муж выехать не может, но было кучу вариантов выезда за деньги - много знакомых так уехали с концами.

Не уезжаем и не хочу уезжать в никуда, не хочу жить на съёмной квартире, не хочу переживать за деньги, не хочу быть нервной, депрессивной, не хочу волноваться как устроить детей , куда , проходить с ними адаптацию в новом месте, с новым языком. Самый главный вопрос , зачем уезжать ?

Безопасность - возможно да.

Будущее- тут очень индивидуально, зависит от дохода семьи , профессии и страны .

Поживём мы там 2 года, дальше станет вопрос легализации, как это сделать и хочу ли я .

Нахожусь тоже в подвешенном состоянии, тк не знаю что будет со страной и с моим городом, но уехать для меня это самый последний вариант.

Счастливая и стабильная мама - счастливые дети

Переехала в Польшу до начала войны, дочку здесь родила, так что с их медициной хорошо знакома. Если не умираешь, то можешь годами ждать очередь к специалисту. Так что в каком то смысле, ребенку действительно дома безопаснее 😊

Я в Англии уже и замуж вышла но не могу сказать что оторвалась от Украины с концами.Хочу победы и жить на две страны 👌😃

Тут бизнес и условия для жизни выше среднего. Выезжали в Европу в начале полномасштабной войны и жили как нищие, никто не будет лелеять наш бизнес когда мы не в Украине , приняли решение вернуться ведь тут можем детям дать намноооого больше.

А у нас вийшло так- ми з дочкою виїхали « на місяць», вже 2 рік в Естонії. Чоловік вивіз батьків інвалідів сюди, свекр вже помер тут. Дуже хочемо додому, але тримає те, що дитина ходить в садочок, гуртки, чоловік поки працює. Кожен день думаю про маму, ніколи не хотіла б тут залишитись назавжди.

Не виїхали тільки через дитину (РАС). Ми планували до війни ще поїхати. З роботою у нас там більше перспектив. Але у доньки такий ривок в діалогах пішов. А там нова мова. Як вчинити не знаємо, щоб краще для дитини було.

Ми з чоловіком виїзжали, були рік в Чехії. Там все було добре, але це відношення що ми понаєхавші і ніхто, давило дуже сильно. Ми там жили як на паузі, постійно в новинах. Повернулись до-дому і дуже щасливі. Більше нікуди їхати не будем. Ми зрозуміли що їхати потрібно тоді, коли вирішив їхати на завжди, щоб не було цього відчуття життя на паузі. Перед кожною покупкою любої речі, ми думали чи купувати, як потім везти до-дому. Мої дівчата адаптувались там супер, мову вивчили швидко. Меншому було важко, і вихователі в садочку висказували своє незадоволення, що він нічого не розуміє.