Син часто плаче за татом, як тільки шось хоче, і не може придумати що, але хоче поскиглити і поплакати, чи поістерити кричить прямо: «Хочу тата!» Іце в вдома і посеред вулиці. Це вже щось схоже на маніпуляцію. Бо ж син точно знає, що прямо зараз тата йому не дам, а він продовжує голосно кричати…
Хоча протягом тижня я роблю телефонні відео-дзвінки, та особливого зв‘язку між татом та сином немає, якщо чесно. Дитині не цікаво абсолютно. А тато натомість не знає про шо говорити і шо питати у свого сина. Ситуація кричуще абсурдна. І тато ніби життєво необідний, і ніби ж він фізично десь і є, але на ділі - дубль пусто.
Мене ж як жінку, вже одиноку, роз‘їдає сама ситуація. Тато дитини не сильно бере участь у вихованні, та в матеріальній допомозі, від чого сильно страдають мої жіночі ресурси, але то таке…Ну а попри все, дитина певно шо потребує в своєму маленькому житті свого тата. Я бачу те, з якої цікавістю дитина спостерігає на майданчику за діалогом і відносинами між дітьми і їхніми татами. І чесно в мене серце крається, наскільки психологічно це важко пережити розлучення батьків саме для дитини, відсутність тата в житті.
Не знаю, як то далі буде, де взяти в собі сили гарно говорити про того тата і дитині, і при дитині. Бо я не хочу взагалі ні про нього чути, ні знати, ні бачити… а дитина, надіюся,як підросте, то саме все зрозуміє, але коли ж це буде…