Вчора в нас під вікнами якийсь неадекватний папаша орав не своїм голосом покривав трьохповерховим матом свою дочку. Звичайно ми не залишились осторонь, заспокоїли.
Але в ту мить я повернулась в своє дитинство. Я згадала як зі мною майже постійно так розмовляв мій батько. І мені так стало шкода ту дитину. Якби ж той тато знав, що потім виросте з такої дитини. Що це буде забита, зацькована, постійно шукаюча в собі недоліки людина, яка так і не змогла знайти себе в житті, яка ніколи в себе не вірила, бо їй весь час доказували власні батьки, яка вона нікчема.