Дівчата, всім привіт!🇺🇦

Розкажіть, як ви зі стресом зараз боретеся?

Ми з родиною провели перші 10 днів війни в Харкові, як ви знаєте, це місто просто знищують. Ми жили втрьох в коридорі: я, чоловік та наша трирічна донька. Як ми це витримали, я не знаю. В ті страшні дні мене ніби паралізувало: спочатку хоч якись емоції були - лють, ненавість, надія. А потім залишився тільки страх.

На 11 добу ми не витримали та поїхали на захід країни. Описувати цю «подорож», гадаю, сенсу не має. Це був жах довжиною в 20 годин. Але нарешті ми опинилися у відносній безпеці.

Так, я розумію, що «завдяки» нашому хворому на всю голову сусіду, повністю безпечних міст на місць вже немає, але все одно це не йде ні в яке зрівняння з тим, що відбувалося и відбувається в моєму Харкові.

Мене не відпускає страх ані на хвилину. Я чую сирени, коли вони не лунають. Я чую вибухи, яких в дійсності немає. Серце починає битись в шаленому темпі від будь-якого незнайомого звука: проїхала вантажівка, приїхал ліфт, десь стукнули двері, почав працювати холодильник чи газовий котел…

Я дивлюсь у вікно, бачу як спокійно люди йдуть кудись у справах, як вони їдуть в тролебусі, як мами гуляють с дітьми, і не можу зайвий раз вийти на вулицю з дитиною. Бо боюсь, цілодобово боюсь…

Розкажіть, якщо хтось відчуває зараз щось подібне, як ви справляєтесь з цим, як боретесь?

Розумію, що не дивлячись ні на що, життя триває, треба жити та бути вдячною богу за кожен новий день, хоча б заради дитини, а я не можу…