Запис зі щоденника

- Сьогодні на диво гарна погода! – промовила Ліза. – Я так скучила за сонечком, за теплом, що зігріває не тільки тіло, а й душу! Аж не віриться, що ми знову тут… Стільки років пройшло… А наче нічого й не змінилось! Ось дрібоче річенька, шелестять листя густих лісів, вітер тихо посвистує, нагадуючи про себе! Як хороше мені тут… А ти пам‘ятаєш, як ми весело грали в піжмурки на подвір’ї ? Як будували халабуди під яблунею?
- Так, це були гарні часи… 
Ліза ще бурмотала щось собі під ніс, а я поринула у спогади. Так, з цим місцем пов’язано багато подій у моєму житті. Тут виросла моя мама, її брати і сестри, тут виросли ми - їх діти. Тут були наші перші кроки в доросле життя: перші симпатії, поцілунки, обійми, перше кохання та розчарування, перші сльози та перші нотатки у щоденнику, а потім , знову: кохання, обійми, поцілунки…. Час летів, наче мав крила! Ми приїздили сюди кожні канікули. І хоча це було звичайнісіньке село, ми б не проміняли його на жодні курорти світу. 
Здавалось, саме в цьому місці починалось наше справжнє життя, наше становлення як особистостей, саме тут пробуджувалось наше «Я» і ми перебували у його пошуках. Тоді ми не задумувались про те, що чекає нас у майбутньому, що всі наші дії матимуть наслідки. Нам здавалось, що у нас все життя ще попереду, тому потрібно насолоджуватись кожним моментом. І ми насолоджувались, ми віддавались своїм почуттям на всі сто. 
Тут я вперше спробувала алкоголь, пам’ятаю як мені не сподобалось і я виливала рюмку за рюмкою на землю, споглядаючи за тим, як мої друзі п’яніють, набувають хоробрості і роблять вчинки, які мені в той час здавались безглуздими. І одного дня, тікаючи від буденності та сімейних конфліктів, в цьому ж селі я вперше нап’юсь, і мені сподобаються мої відвага та впевненість у собі, яких до цього я ніколи не мала. І тоді я почну пропивати своє здоров’я (пити через силу, відразу запиваючи водою, аби не відчути цей бридкий смак алкоголю), тільки б знову стати такою ж незалежною і впевненою в собі, як того дня. Пізніше я зрозумію, що ці відчуття оманливі і тимчасові, що після виникає лиш каяття через безглузді вчинки та слова, що завдають болю іншим, і зовсім не приносять радості тобі. І більше я не візьму до рота нічого міцнішого за келих червоного сухого вина, який буду пити потроху із задоволенням, насолоджуючись самим процесом, смакуючи кожною його краплинкою… адже радість приносить людина, з якою ти п’єш, а не сам алкоголь; і чим довше ти п’єш, чим довше спілкуєшся, тим краще пізнаєш її, тим більше отримуєш задоволення від компанії. Пізніше я зрозумію, що важливіше не те, що ти п’єш і як багато зможеш випити, важливо те, хто оточує тебе в цей момент і чи будуть вони поруч, коли останній келих буде лишнім. Це все буде пізніше, і вже не в цьому місці, а тут проходив буремний шлях мого життя крізь перші помилки і розчарування, але без них не було б і мене. Адже все, що не вбиває нас, робить нас сильнішим. Головне, вчасно зупинитись і зробити правильний вибір. Не впевнена, що я зупинилась вчасно, бо зазнала великого болю, перш ніж зрозуміла істину; та однозначно це не було пізно, це було занадто рано. Адже поряд з Лізою стояла вісімнадцятирічна юна леді, яку життя вже потріпало настільки, щоб впевнено сказати, що вона готова вже до любих труднощів. І саме в цей день я зареклась, що більше ніколи не приїду в це місце. Село, де пройшло моє щасливе дитинство і сумне дорослішання; село, яке мені дало цінний життєвий урок, але занадто болючий, який я ніколи не забуду, якщо буду сюди повертатись. В той час, коли Лізі насолоджувалась красою і свіжим повітрям, для мене це повітря було смертельно вбивчим, і кожен подих завдавав нового болю. Тоді я подумки попрощалась зі своїм дитинством і зробила крок уперед, крок у нове життя, БЕЗ БОЛЮ!

#мояписанина