Королева своєї долі: вона не дасть внутрішньому голосу перемогти

Вона дивилась на себе в дзеркало, взмахуючи пензликом як художник, намагаючись замаскувати синяки під очима.

"Нічого в тебе не вийде" - шепотів внутрішній голос, - "Хіба можна замалювати пензликом всі недоспані ночі, біля дитини, перверіяючи щогодини температуру? Хіба можна сховати всі морщинки, які як літні грибочки, визирають своїми шляпками, ніби хизуючись перед тобою. Кожна з них - це історія, тут зубки, щоб їм неладно, а ось перше падіння, а тут інфекційна лікарня і ця найбільша - то операція, якої неможливо було уникнути. Як ти їх прибереш з обличчя? Це твій життєвий досвід, який, як кажуть, не проп'єш, не загубиш!"

Вона продовжувала витончено махати пензликом по обличчю, не піддаючись провокаціям внутрішнього голосу. Що він може знати!? В середині неї сиділа маленька дівчинка, яка збиралась на перше побачення з тим, від кого серце трепотіло. Тоді вона так само взмахувала пензликом по обличчю, щоб замаскувати... Хоч що їй тоді було маскувати? Але зараз на неї у віддзеркаленні дивилась та сама юна дівчина! Та, яка танцювала до останньої пісні на танцполі. Та, яка купила білет у Львів на першу свою стипендію і без жодних речей, одразу після пар рванула на зустріч новим пригодам. Та, про яку зачасту казали - душа компанії. Та, з обличчя якої, не сходила посмішка навіть на хвилину, навіть коли сльози лились рікою.

І сьогодні, вона вдягнула на себе найефективнішу зброю, бронижелет від усього, свою усмішку, взбризнула кілька крапель улюбленого парфуму Імператриця. Бо вона і є Імператриця, або як мінімум, королева. Королева власної долі і власної посмішки. І жоден внутрішній чи зовнішній голос не здатен цього змінити.

#мояписанина