Просто залишу це тут...

Колись і уявити не могла, що шлях до материнства може бути таким довгим та сповненим всіляких перешкод. Мрія про діток в кожної жінки зароджується ще в самому дитинстві, коли будучи ще маленькою дівчинкою ми даємо імена своїм лялькам, возимо їх у візочку, годуємо, переодягаємо, заплітаємо косички. З кожним роком наша мрія стає все ближче, але водночас і віддаляється...

З чоловіком ми одружилися в 2015 році і одразу почали планувати малюка. Думали, що вийде з першого місяця, адже діти з'являються від любові. Коли минув рік, а вагітність не наступала, ми почали обстежуватись. Аналізи, лікування, процедури - результату нема, зміна лікаря і знову все по колу. Здається на це все пішла вічність.

У березні 2018 року я вкотре змінила лікаря. Вже на першій консультації була впевненість, що тут мені допоможуть, з цим лікарем ми досягнемо успіху. Призначили деякі препарати та гірудотеріпію. До лікування цими слизькими створіннями спершу віднеслась скептично. Але настільки довіряла новому лікарю, що подружилась з п'явками. Разом з медсестрою, яка контролювала процес терапії, ми сміялися, називаючи ці бридкі істоти принцесами. І ось, через місяць затримка. Вперше побачила як виглядає друга смужка на тесті. Відчуття не описати словами, це неймовірна радість, я плакала. Ні, я просто ревіла від щастя. Хотілось цілувати руки цьому лікарю. Та що там лікарю, готова була п'явок розцілувати... Моє маля покинуло мене через кілька днів. Я була на роботі, коли стався викидень. Сказати, що я була розбита - не сказати нічого. Я довго не могла отямитись і постійно запитувала себе "чому". Чому це сталося з нами?

Почалися додаткові обстеження, аналізи, ніби і відхилень ніяких нема. Але чому вагітність, яка так довго не наступала, зірвалася? Ніхто не міг дати відповідь. Казали, так буває. Все буде. На все свій час. Та час йшов, ось минуло ще 2 роки. Була проведена діагностична лапароскопія. Нічого, що могло б завадити вагітності, не виявили. І знову моя інтуїція. Відчуття що ми близько. І таке сильне було відчуття, що я почала робити тести ще тиждень до затримки. Ось вона, проявляється друга смужечка, з кожним днем все яскравіша. Я ж казала, я ж знала, повторювала я собі. Вирішила ще не говорити чоловікові до першого УЗД. Вже уявляла собі, як показую йому цяточку на фото зі словами "вітаю, татусь, це наше янголятко". Думала, якщо ми стільки всього пройшли за цих 5 років, вже нічого не може завадити нам стати батьками. Ось вона, нагорода за всі труднощі і випробування долі. Наївна... Знову щось пішло не так. Хгл не росте, як треба. "Підозра на позаматкову" - прочитала я в вайбері повідомлення свого лікаря (вже й не знаю якого за рахунком). "Тьфу ти, ніяка не позаматкова", - подумала я і видалила діалог. Ні, не зараз, не зі мною, не цього разу. Все буде добре, за тиждень я почую сердечко на УЗД і поділюся радістю з коханим чоловіком. Хгл може і відстає, але ж росте, не падає, значить наша кровиночка росте, вона зі мною.

Тиждень згодом. Лечу на крилах побачити крапочку на УЗД і почути, як б'ється сердечко моєї дитини. Лежу, переді мною великий екран, закрила очі, втамувавши подих, щоб почути ці заповітні слова "вітаю, ви вагітна". А чую "ось, бачу в правій трубі, схоже на плідне яйце, розмірами..." Далі все як в тумані. За годину я знову на тому ж операційному столі, що пів року тому. Тільки тоді я йшла на операцію, як на останній дзвоник в школі, сповнена мрій і сподівань, бо думала, тут мене відремонтують, як старе радіо, і вже зовсім скоро я стану МАМОЮ. А в цей раз така пустота. Нема страху наркозу, бо вже все байдуже. Не прокинусь? Ну і не треба. Болітиме? Хай болить. Фізична біль не принесе стільки страждань, як душевна...

Правду кажуть, що не даються нам такі випробування, які ми не в змозі пройти. В кожного свої. Ми не знаємо, що нас чекає попереду. Ніхто не знає. Але з вірою та надією у серці, ми йдемо далі, живемо, мріємо, віримо та надіємось...

P.S. Ця історія написана рівно рік тому... А зараз з дня на день ми чекаємо народження нашої донечки! Мрії збуваються! Вірте і ніколи не здавайтесь! #першийзапис