Прочитала кілька коментарів під постами @vitaky @ledidi25 і вирішила теж написати на цю тему, тому що ніхто не має права…

Прочитала кілька коментарів під постами @vitaky @ledidi25 і вирішила теж написати на цю тему, тому що ніхто не має права осуджувати вибір матері як їй народжувати!

Обережно, лонг рід!

Я обох діток народила, як тут прийнято казати, сама. Ніби інших діток народив хтось інший?? Звучить смішно!

В першу чергу, хочу сказати, що я "щипцова". Так називали дітей, яких вже в стані близькому до смерті витягували з матері, щоб врятувати роженицю. Моя мама більше 24 годин намагалась розродитись і нічого не вийшло, плід застряв у виходах і кесареве було робити пізно. Видавлювання не допомагало. Після того, як мене витащили, я не рухала руками більше двох місяців і страждала на головні болі до двох років. До двох років безперивного плачу, від якого моїй мамі хотілося вийти через вікно. Про що вона колись навіть написала в своєму щоденнику, який в років 10 я видково знайшла і дуже детально все прочитала, отримавши не одну дитячу травму. Тому, не пишіть щоденників або ховайте краще їх від дітей. Про цю історію мені лише нагадує шрам на обличчі від щипців. А моя мама, напевно, не забуде її ніколи. Але пост сьогодні не про це.

Перша вагітність у мене була дуже важка, тонус матки, гіпотонія, анемія 1 ступеня. І це лише маленька кількість діагнозів, які виплили на початку і тягнулись до самого кінця. І я була тою "молодою мамою" @yulechka1710, мені було лише 19 років. Це я до того, що вік ще більша фігня , ніж те, про що буду писати далі. Коли стаєш на облік по вагітності тебе питають анамнез твоїх хвороб, ну і анамнез хвороб у сім'ї і чи були проблемні пологи. Ось тут я у свого лікаря дізналася, що схильність до слабкої родової діяльності може передаватися спадково. Але, звісно, я не звернула на то увагу. Адже я так мріяла про свого сина, і усе мало бути однозначно добре і ніяк інакше. Але вагітність протікала від одного стаціонару до іншого, збереження за збереженням, і в якийсь момент, я почала писати на них відкази. Як ти себе почуваєш в 19 років, коли в твоїй палаті 5 - 7 дівчат, які щодня моляться, щоб їх діток врятували, а потім раз за разом, або когось привозять з замершою, і потім викликають штучні пологи, або просто ти слухаєш тяжкі історії "подружок по палаті", від яких впадаєш в депресію. Я більше просто не могла цього бачити і бути в цій обстановці, тому на свій страх і ризик, я просто закрилась вдома і виходила лише на прогулянку в парк під домом, на пів години, а потім знову в ліжко. Ось в цей момент багато моїх подруг просто зникли з мого життя. Адже я стала нудною і не цікавою, плюс лежачий режим дав в знаки, 45 кг до вагітності і за 80 кг перед пологами. Я була мамонтом, і це я не перебільшую. Але мені було абсолютно начхати на всіх і вся, коли я доносила до завітних 36 тижнів , я просто видихнула з полегшенням, і ви навіть не уявляєте, яке це було відчуття!

Потім я переносила ще 4 тижні і лікар, з якою я домовлялась про пологи, попередила мене, що через два тижні у неї відпустка. І тому вона не зможе прийняти пологи, якщо я буду ходити довше, а викликати їх не бачить потреби, бо води чисті, і я так можу спокійно ще тижні два ходити. Її слова були пророчі. Обоох діток народила в кінці 42 тижня. Мені порадили в останню мить іншого лікаря. З нею ми узгодили , що я максимально хочу природні роди. Але пам'ятаю як сьогодні той день, коли приїхали на огляд в суботу, і мені сказали, щоб я потроху збирала речі і з понеділка лягала в пологовий, і пологи будуть викликати, бо вже далі по протоколу ходити не можна. Я їхала додому в таксі в розпачі і гірко ридала. Адже я так хотіла, щоб все було, як нам розповідали в школі материнства, максимально природньо, без будь яких втручань. Вже через дві години я їхала назад в пологовий зі схватками інтервалом в хвилину між ними. Так, період схваток був швидкий і я його не відчула за своїм розпачем. Коли приїхали в пологовий, на огляді на кріслі мені сказали, що відкриття в 6 пальців, але води не відійшли, пологи йдуть по сухому, тому пузир потрібно проколоти, що вони й зробили. І далі почався ад. У мене були стрімкі пологи, все розвивалось занадто швидко, вузький таз, дитина майже 4 кг, я рвалась як британський флаг. Він не проходив ніяк, що вони не робили. Я вибивалась з сил і кричала - анастезію - не своїм голосом. Я майже нічого не пам'ятаю з того періоду, бо я втрачала свідомість від болі. Прийняли рішення колоти епідуралку. Нарешті я почала приходити до себе і розуміти, що взагалі відбувається. Але! Це було занадто пізно, почались потуги, а я не відчуваю ніг. Я лежала на кушетці, мене підключили до всіх апаратів, щоб відчувати серцебиття дитини і моє, бо періодами стан був критичний. І тут я бачу, що обличчя мого лікаря стало червоно-бардовим. Я тільки почула, "реаніматологів, терміново", у дитини було тройне обвиття пуповиною біля шиї, і всі мої дії тільки затягували цей вузол. За 5 хвилин я була в операційній, з бригадою реанімації, партнерські пологи на цьому завершились, чоловіка не пустили в середину, але дозволили дивитись за склом. Кесарево робити виявилось вже пізно. На мені були випробовані усі "недозволені " прийоми, про які так описують на курсах. Один чоловік давив мені на живіт зверху, інший на спину, внизу зробили два величезних розрізи. Але нічого не допомагало, я кричала, що більше не можу. Я пам'ятаю, як сьогодні, як мене взяла за плечі акушерка і встряхнула. "у тебе лишилось дві хвилини, дві хвилини і він задихнеться. Або ти візьмеш себе в руки, або потім будеш ридати все життя". І я тужилась, тужилась, що мала сили. Я дивилась на годинник, який висів на стіні і виносив мені вирок, і з останніх сил тужилась, коли мені казали це робити. До сих пір не можу спокійно дивитись на годинники... І ось, я нарешті побачила його, всього синього, але мого!!! Сина!!! Але він не видав ні звуку. Не дай Бог нікому почути це плеск по попі дитини, в повній тиші, не зважаючи на те, що в операційній було більше 10 чоловік, і далі ще один, і ще один, і нарешті довгожданний плач. І я плакала разом з ним, плакала від щастя. Дитину поклали на груди татові, нарешті його впустили, і це єдине, що було у нас по протоколу. А далі почалася боротьба зі мною, плацента не відійшла сама, мене чистили, дуже довго, потім зашивали, була велика втрата крові. А я взагалі нічого не відчувала, я лиш дивилась на свого чоловіка і дитину у нього на грудях, і дякувала Богу, що все обійшлось. Ярослава не віддали мені, забрали в реанімацію на добу. І та ніч, без дитини, мені здавалася адом. Я тричі намагалась дійти до реанімації, щоб подивитись на нього, сповзала по стінці коридору, і тричі мене повертали в палату, знесилену, зі словами, все добре, вранці його принесуть, вам потрібно заснути, і лише після снодійного мені таки вдалось закрити очі.

Вранці мені принесли мою дитину, яку взявши на руки, я вже не відпускала ніколи. Я була крейзі мамою, яка не лишала дитину ні на хвилину, перевіряла чи він дихає кожні 5 хвилин, я спати лягала тільки тоді, коли чоловік чергував біля дитини, яка спокійно собі спить. Це було безглуздо, і ще більше виснажувало нас обох, але тільки так я могла заснути хоч на пару годин. На другу вагітність я наважилась аж через 8 років, після довгих років лікування панічних атак. Я реально боялась навіть вийти з дому!

Ну і фото вам мого підлітка очима @natallli24

П. С. Другі пологи у мене по показниками були кесаровий розтин, але я сама обрала народжувати самотужки, на свій страх і ризик. Тому що це вибір кожної жінки, і головне, у цьому - її безпека та безпека дитини, а не чиясь думка. Та це вже зовсім інша історія. Дякую усім, хто дочитав. ❤️

Останні новини і обговорення на преггі взбудоражують пам'ять і пробуджують спогади, якими ніде, окрім мам' с лайф і не поділишся.

#Історіянародженнячуда