Вчора прийшла додому після ЖК (ледь), стала плакати, заснула, прокинулась з'їла хліб у ліжку і знову заснула.

Плачу, з набитим ротом каші, бо їсти не хочу, але треба для малюка. Від того, що плачу мені стає краще морально, але болить голова.

Як же ж довго заспокійливі тримали мою емоційну дамбу, а тепер її прорвало.

Артеріальний тиск підвищується тільки у кабінеті лікаря, в душних приміщеннях і громадському транспорті. Вдома - нормальний. Тому я рідко виходжу з дому. У мене тут комфортна прохолода та практично вакуумний спокій.

Мене засмучує, що кожен раз коли приходжу у ЖК мені "тиснуть на болючі місця і питають чи не боляче",а потім ніби знущаються повторюючи, що я "складна хвора" , що мені по-любому треба буде реанімація на пологах, нагадують щоб я боялась ризику хромосомної аномалії(синдром Дауна), своїх діагнозів і аналізів.

Деонтологія - не про них. Ніякої підтримки, тільки відчуття після відвідин жіночої консультації, що смерть не за горами і післясмак безвиході.

Радує, що у будь якому випадку - це фінішна пряма вагітності. Я вірю, що я справлюсь. Я вірю у своє дитятко.