#мійшляхдоматеринства#
Дивлячись на мою сплячу донечку мимоволі накочуються сльози щастя, втіхи, радості...
І тільки я, і Бог знаємо скільки було до цього сліз болю і розпачу.
Я ніколи не думала, що для того щоб стати матір'ю мені прийдеться пройти довгий шлях болю, розпачу, ЗВ, і навіть боротьбу з чоловіком.
На відміну від своїх однолітків, у 17-20 років я зовсім не мріяла про сім'ю і дітей і навіть натяки на таке заставляли мене бігти далеко і надовго. Тому і заміж вийшла порівняно пізно - в 28 р.
Дітей я вже хотіла, та ми тільки одружились, я змінила місто проживання, шукала нову роботу тому приймала ОК, навіть не підозрюючи, що в мене можуть бути якісь проблеми. Зі здоров'ям все було чудово, нічим ніколи не хворіла - в медкарті тільки щеплення і медогляди.
Так тривало десь пів року. Я облаштувалась і вирішила, що пора.
Та пройшов місяць, другий, третій ... а позитивного результату не було, почала закрадатись тривога та на 6 місяць я побачила заповітні 2 смужки. Моїй радості не було меж (незважаючи на токсикоз), та серце стискала якась неясна тривога, передчуття.
До лікаря, на УЗД я пішла на 12 тижні ( по моїм підрахункам) і почула страшні слова - завмерла вагітність. Той день не можу забути і до цього часу - біль, розпач, і не розуміння чого так сталося саме зі мною. Я не вірила, що дитя не живе, сперечалась з лікаркою, що вона помиляється
Як увісні прийшла в пологовий, мене відправили на повторне УЗД і знову шок - серцебиття ще є та розміри не відповідають терміну тому надії ніхто не дає.
Я три дні приймала гормони, вітаміни і т.д. з надією що все буде добре, хоча вже на наступний день відчула, що дитя мене покинуло.
Потім чистка. Перше, що я побачила після наркозу - хмаринки на небі, які мені здались немовлям, що посміхається від чого хотілось не просто плакати, а вити.
Потім 5 днів уколів - де ти стоїш в черзі разом з вагітними, мимоволі дивишся на їх животики і ненавидиш себе за те, що не змогла вберегти своє дитя.
При виписці мені сказали почекати півроку, здати аналізи і тоді буде видно, що і як.
Пів року тягнулись наче 10 років та я була налаштована позитивно і вірила, що все вийде з першого ( ну максимум з 2-3 разу).
По аналізам в мене було недостача 2 лютеїнової фази, я почала пити дюфастон, ходити кожного місяця до гінеколога і приглядатися до дитячих речей...
Та знову проходили місяці, а результату не було.
Кожен місяць одне і те ж - УЗД, слова лікаря що все чудово і цього разу все повинно вийти, секс по графіку і очікування чуда.
Та чудо не ставалось, і в мене почались сльози до істерики. Я настільки хотіла і вірила, що коли в мене було хоч день затримки ( а іноді і перед місячними) в мене починався токсикоз - нудота, реакція на запахи.
Десь через пів року, я почала набирати вагу і за рік в мене було більше ніж + 25 кг., істерики і скандали з чоловіком який втомився від сексу за розкладом.
Я змінила лікаря, та коли чула і від інших про гормональну терапію більше не приходила.
Потім були різні трави, бади, відмова від спиртного і т.д.
Нічого не давало результату, я ставала все більш дратівливою, перестала спілкуватись з подругами в яких є діти - було дуже важко тому що так чи інакше піднімалась тема дітей.
Я працювала так щоб настільки втомитись, щоб не мати сил на роздуми та і це не завжди допомагало.
Почувала себе ненормальною, неповноцінною жінкою, ненавиділа своє тіло, псувались стосунки із чоловіком. Мені не хотілось нічого - навіть жити.
В мене вдома ми були в священика, після чого я трохи заспокоїлась і змінила своє ставлення.
Через деякий час ми переїхали до батька чоловіка, я не одразу знайшла роботу тому було трохи вільного часу і я перечитала кучу інформації про безпліддя і як наслідок ще більше заспокоїлась і вже твердо повірила, що я все таки відчую радість материнства