Сьогодні я осягнула одну важливу річ. Найпотрібніше придбання у житті жінки – сокира. Не шуба-мешти-сумочка. Сокира. Істинно кажу вам. Я тут купила одну. По акції у супермаркеті. Класну таку, фірмову, з помаранчевим довгим руків’ям. Мені її зхапропонувала дівчинка промоутер. «Гарна сокира!- сказала вона, - купите – не пошкодуєте!» Я й купила. Не пошкодувала. Майже одразу й почала ставати в пригоді. Поклала я її зверху на візок з продуктами і покотила до машини. Дивлюся, а на парковці мужик так щільно до моєї свою машину поставив, що мені дверцята майже ніяк відчинити, і сумки туди точно не пропхнути ніяк. І сам мужик стоїть поруч, свої торби до багажника вантажить. І тут я така підрулюю. На візочку. З сокирою. Подивилася я на нього і на його машину. І він на нас подивися. З сокирою. І раптом розпосміхався як родич просто, і каже: «А нумо, я допоможу вам сумки в багажник поставити, а то я заблизько машину поставив, а з іншого боку бордюр і незручно…». «А давайте» - погодилися ми з сокирою, - «Дякуємо вам щиро». Бувають же такі чудові люди. Ну, повантажив він мої сумки і поїхав собі. Я сокиру поклала в ноги під сидіння, сіла і спокійно покермувала додому. Ну як, «спокійно». П'ятниця, народу повно, всі за місто рвуться, поспішають. І один на світлофорі мене як обжене, як підріже, як загальмує різко, просто переді мною, на червоне. Так я йому мало в зад і не в’їхала. Сантиметр лишився. Він такий виходить і починає лементувати. «Як ти їздиш, та взагалі, та права купила, та треба поговорити». «А чом би й не поговорити», - кажу. І сокиру так без поспіху підіймаю з підлоги. Вона від різкого гальмування вперед з'їхла незручно. Заважала. Я виходжу і її виймаю. І тримаю у руках. «Чом же ж не поговорити, - кажу, - ми завжди готові до конструктивного діалогу». З сокирою. Той, що ледь з цілим задом якось одразу подобрішав. Настрій, вочевидь, у нього покращився і він радісно так каже: «Та я й сам винен. Поспішав. Різко перелаштувався, різко гальмував. П'ятниця, нерви. Вибачайте!» Швиденько сів у машину свою і по газам на зелене. Ну і ми з сокирою сіли, і не поспішаючи, додому поїхали. Під'їхала до будинку, дивлюся – а моє місце парковочне хтось зайняв. Знов. Стоїть хтось, не з нашого будинку. Своїх бо я всіх знаю. А вони – мене… Ну добре. На аварійці стала, думаю, зараз торби занесу до хати і поїжджу дворами, місце пошукаю. Торби занесла, сокира лишилася. Дай, думаю, теж її додому заберу, навіщо їй в машині лежати. Руків’я примітне, яскраве, хтось ще спокуситься. А ми вже майже рідні. Взяла її і машину зачиняю. І тут, дивлюся, водій, що моє місце зайняв виходить. «Ой, - каже, - а я ваше місце зайняв? То я вже їду, паркуйтеся, будь ласка, гарних віихідних!» І посміхається доброзичливо так. І поїхав. Я на своє місце заїхала і ми з сокирою додому пішли. І вітер теплий в листі шарудів. І два вихідних попереду було. І сонце світило. Нам. З сокирою.

Наталя Іванова