Я не люблю писати та спілкуватись на цю тему. Не люблю згадувати минуле, яке було ще до мого народження. І водночас я не…

Забули, мабуть. Дата така, без святкування та окремого вихідного дня. Це не сарказм)

я сама забыла, замоталась между снами и кормлениями, хорошо, что мама напомнила.

Очень страшно, старшее поколение рано или поздно уйдёт и нам предстоит быть носителями этого генетического кода, передать нашим детям, не дать забыть, не затереть в ежедневной суете.

Хочется воспитывать своего ребёнка так, чтобы она не ковырялась в носу под государственный гимн и лет через 30 на ее подоконнике в этот день горела свеча

те ж саме. Не сприймається просто ну 100 тис.людей, ну 500 тис. А ось коли кожна окрема історія сім'ї - це до кісток пробирає. Коли бабця завжди ховає хліб навіть у роки благополуччя - це біль. Коли раптом натрапляєш на пісню тих років - беруть дрижаки. Коли одного разу узнаєш і більше не забуваєш, що мати мала приспати свою дитину маком і поховати, аби не з'їли інші у неї на очах, що викрадали і їли дітей сусідей. Це голод. Мені складно уявити це. І зовсім не складно згадати очі і стан бабці, яка це пережила сама вже багато років потому. І я знаю, хто винен в цьому. Тому і моя сьогоденна позиція щодо братського народу абсолютно однозначна.

У мене - жодної. В своєму не бачу.

Штучний геноцид людей, мільйони померлих від голоду, т.з. голодомор.