Історія пологів, історія виживання, історія про скриті можливості кожної жінки-мами.

Частина 1.

Місяць я не могла про все написати, кожен спогад і у мене сльози (мабуть ще гормони добавляли)🤷‍♀️
Так от, почну з самого початку - з планування і вагітності. 7 років ми з чоловіком планували і намагалися завагітніти - безрезультатно (причина в мені - ановуляторний цикл). Коли на годиннику стукнуло 30 років - вирішили звернутися до більш радикальних методів - ЕКО. Довгий протокол, я була готова до переносу лише через 4 місяці - і величезна подяка Богу та нашій лікарці - у нас позитивний тест ХГЧ🎊
Моїй радості не було меж, але ми нікому нічого не говорили до 12 тижня, лише після першого скринінгу розповіли батькам. Друзі вже побачили живота на 22 тижні, і то лише дуже уважні))))))
Вся вагітність для мене була легкою, я дуже боялася народжувати, тому просила синочка не поспішати☺️
І от 06.12.18 у мене ПДР, планую їхати в пологовий на огляд, щоб або відпустили додому ще погуляти або сказали: «у вас відкриття 9 см - їдемо народжувати» і при цьому мене нічого не болить😂😂😂
05.12.18 - ми ще вирішили сходити до друзів в гості, бо ж якщо завтра народжувати, то коли ж я ще погуляю🤦‍♀️😂
І от 23:20 вирулюємо ми з гостей і за секунду я посковзаюся і падаю - перелом зі зміщенням двох кісток на лівій нозі😖😖😖
Далі ніч пекла: швидка, обласна лікарня, тимчасовий гіпс, бо потрібно робити операцію (багато осколків😖), пологовий, нарешті обезболююче!!!!! Все це ніби не зі мною відбувалося, до останнього хотілося прокинутися, щоб це виявився сон😢
Нарешті ранок 06.12.18, консиліум, ЕКС. 13:38 народився мій синочок. Усі 5 днів в відділенні реанімації на знеболюючих (знеболювали ногу), малюк біля мене, я нижче пояса не рухаюся😖 Тут ще можна написати роман про реанімаційне відділення 7го пологового, про персонал, про все😣, але ж історія не про них, а про нас: про мене, мого чоловіка, нашого малюка та наших рідних... Просто те, що пережила я, такого нікому не побажаєш, а те що пережив мій чоловік - то взагалі за гранню людських можливостей: весь час він був поруч, він піднімав усі можливі і неможливі зв’язки, щоб швидка нас завезла до конкретного лікаря, щоб в пологовому взагалі на мене звернули увагу, щоб хоч хтось щось почав робити і приймати рішення... Після народження малюка він зустрівся з десятком хірургів травматологів і знову довелося просити про допомогу сили звище, щоб потрапити до лікаря, який не по бумажках знає, як складати такі пазли😣 Вдень він вирішував питання моєї госпіталізації та транспортування, вночі - спав в машині під пологовим (бо в операційну його пускали лише вдень)...
Та це була лише перша частина пекла, через яку нам довелося пройти...
Як то кажуть, далі буде....