- У нас лежала дитина, яка не з'їла шматочок поганки, а просто лизнула її, - лікар дивився на нас із сином, який обнімав мене за шию. - Так от, цієї дитини уже немає. Тому я дуже радий, що ваш син поганку не кусав.

Лікар протягнув мені невеличкий лікарняний бланк виписки із токсикологічного відділення "Охмадету". 72 години всепоглинаючого страху залишилися позаду.

Лише прийшовши додому і дивлячись на всіяну червоними цяточками від уколів дитячу ручку, яка складала пірамідку із кубиків, я змогла дозволити собі поплакати.

Адже лікарні я не мала права показувати сину свій біль. Йому потрібна була підтримка і весела мама. І я змусила себе бути веселою мамою. Особливо в той останній вечір перед днем виписки, коли лікар сказала: "Будь ласка, прошу вас, доживіть до ранку".

Яке це неймовірне щастя - бачити обох дітей здоровими та радісними!!!!!!

А три дні до цього ми всією родиною гуляли в лісі. Син (якому 2,7 років) побіг за білочкою, сховався за кущиком і весело закричав: "Мама!". Він тримав у правій руці один із найотруйніших грибів у світі - бліду поганку.

Я вихопила гриб із руки і придивилася: на шапочці була відламана тонесенька смужка:

- Відкрий ротика! Покажи язик!, - малюк показав чистий язичок.

- Ти кусав гриба?

- Так!, - дитина щиро посміхнулася. Як виявилося пізніше, це була найпрекрасніша брехня, яку я чула у своєму житті.

За 20 хвилин сину уже промивали шлунок у лікарні, до якої ми добігли самі - корпус був на відстані 1 кілометру від місці, де ми гуляли, і ми не вірили у те, що швидка зможе приїхати швидше.

Коли ми їшли до карети швидкої, яка мала відвезти нас в "Охмадит" шестеро людей у білих халатах мовчки стояли і дивилися нам у слід. Вони дивилися так, наче прощаються із моїм сином назавжди.

Ще за годину ми були в "Охмадиті". Поки малюк спав у дорозі, я начиталася про те, як одна біла поганка вбиває цілі сім'ї. І найстрашніше - протиотрути від неї немає. Чи виживе людина - залежить лише від кількості з'їденого гриба та від того, як швидко була надана медична допомога. Адже навіть у перші дві доби жертва може не відчувати ніякого дискомфорту. А потім уже пізно їй допомагати: печінка і нирки відмовляють, і людина вмирає від кровотечі внутрішніх органів.

Аналіз крові показав в 8 разів підвищений рівень амілази. Так організм реагує на сильну отруту. Пізніше лікарі пояснили - уже сам факт того, що дитина торкалася руками поганки - став причиною такої реакції організму.

Тобто, отрута проникає навіть через шкіру!

72 годин - і вдень, і вночі - дитині ставили крапельниці, вводили антибіотики, давали сиропи. Але якби син і справді відкусив шматоок гриба, це не дало б жодного ефекту.

Дитячий психолог пояснила: дітей не можна водити в ліс у місця, де ростуть гриби; не можна показувати їм, що гриби можна збирати. А лікар додав: біла поганка настільки токсична, що може посіяти свої отруйні спори на гриби у радіусі 50 (!!!) метрів від себе. Тому збирати їстівні гриби на меншій відстані від неї - небезпечно для життя.

І, найважливіше. Друзі, не повторюйте моєї помилки - ніколи і ні на мить не відходьте від дитини більше, ніж на один-два метри, коли ви в лісі.

Краще бути параноїком. Як потім жити із думкою про те, що через власну неуважність померла твоя дитина?

из просторов инета....