#историяродов Частина 2 09:00-приїхали в 7 пологовий. 09:30- оглянули мене. Відкриття 4 см. Сказали,…

#историяродов

Частина 2

09:00-приїхали в 7 пологовий.

09:30- оглянули мене. Відкриття 4 см. Сказали, що сьогодні народимо. Я не могла в це повірити, але дуже раділа. Сказали йти погуляти, якщо є де, в парку чи в кафе посидіти, літо, спека, чого сидіти в палаті, якщо народимо до 17:00. Ну ок, пішли в парк, але як ми йшли.....10-15 метрів пройдемо і коли перейма я хапала чоловіка за руки, обнімала, ховала обличчя, зціплювала зуби, кусала його, схилялась на дерево і тд та просто хотілось, щоб перехожі не бачили того як мені "прекрасно" в той момент. Ходити я вже не могла. Біль не зрозуміла, не зрозуміло де, водночас і між ногами і по всьому тілі, дуже різка, дуже болюча. Присіли на лавку, зрозуміла, що сидіти не можу, лягла, корчусь далі від болі.

11:00-щось потекло, таке тепле, линуло гарно. Розумію, що то відійшли води, але я з засобами гігієни, тому лавка і штани сухі. І тоді я зрозуміла, що до цього моменту всі ті перейми, що були до цього, то взагалі не біль був, а лише ось вся "жара" почалась. І саме до цього моменту ми ходили ржали з чоловіком, нам було веселом, кожна перейма як хі та ха сприймалась і лише зараз мені стало не смішно. Я не могла сидіть, я не могла стоять, я не могла йти. Хотілось плакати і поскоріше народити. Телефоную лікарці розказую що трапилось, сказала, щоб приходила. Повертаємось в пологовий. Ті 300-500 м від парку до пологового здалися мені кросом в декілька км, йти не могла, біль неможливий, корчусь, падаю на чоловіка. Чоловік уже готовий нести мене на руках, каже, що це хороший варіант, бо перехожі на нас так дивились і думали, що він мене б'є😁😆

11:30-прийшли в пологовий, корчусь ппц. Поки оформляють сиджу на стільці, стою, сперлась на кушетку, не можу знайти собі місця. Тут мені кажуть, щоб пропустила дівчину, бо вона другу дитину народжує. Дивлюсь на ту дівчину, а вона посміхається, не розумію чого ж вона так не корчиться, чого їй не больно.

12:00-пологовий зал. Лежати не можу, ходити не можу. Сказали поскакати на фітболі. Раз скакнула на ньому, чуть не вмерла, ще больніше, не знаю хто вигадав на них скакать. Стала рачки на коліна, сперлась головою на диван, так і стояла до 13:00. Чоловік весь час ходив туди-сюди від вікна до дверей. Добре, що був поряд, бо в один момент так стоячи рачки я не розуміючи того почала втрачати свідомість.

13:00- я ору, мичу, приходить лікар оглянути. Кричу, щоб різали мене чи що хочуть те й роблять, але сил не має, потрібно вже народити, а вона мені :"Терпи, лише 6см". Пізд@ц, всього лише 6 см😢

Роблять епідуралку. Стає легше, хочеться сильно спати, бо дві ночі нормально не спала, біль притуплюється, але починає колотить, трусить, стало холодно, прошу, щоб мене вкрили. Чоловік оре до них, що що це за хрінь, що зі мною робиться, дали відповідь, що все добре. Анестезіолог добавив, щоб вкрили мене, бо соромлюсь чоловіка. СЦука, тут так холодно, що пофіг чоловік, баба, дід, мужик, про стать не думається і про тих хто поряд чи дивиться на тебе теж пофіг, хочеться закутатись в одіяло і поспать, а він думає що я соромлюсь.