#перекладиколяди #багатобуквале

Моя мама прокидається раніше за всіх, аби розвантажити посудомийну машину, попрасувати наші з татом шкарпетки і приготувати всім кашу на соєвому молоці. Поки каша вариться, вона вмивається і чистить зуби пастою з позначкою ЕКО. Потім прокидаємося ми з татом і їмо найправильніший сніданок: свіжий шпинат, яйця-пашот і корисну несолону вівсянку. Більш за все мама боїться глютену. А я боюся накришити на білий стіл безглютеновими хлібцями – щоранку мама робить фото сніданку і, впевнившись, що в кадр не потрапили її ноги без педикюра чи татова волохата рука з татуюванням, постить фото до інстаграму.
Моя мама – ідеальна. Принаймні так кажуть всі довкола: подруги, сусіди і фоловери в соцмережах.
Ми сідаємо до машини і їдемо в садок. Туди їхати всього хвилину, через двір, але мама завжди перевозить мене лише в автокріслі на задньому сидінні. Ми вибирали його майже місяць, прочитали сотню відгуків і проглянули десятки відео краш-тестів. Звісно ж, наше найкраще крісло треба використовувати у хвіст і в гриву. Тим більше їздити з мамою навіть дворами зі швидкістю 5 кілометрів на годину все одно небезпечно. Вона постійно відволікається – читає коментарі до нашого ідеального сніданку і ділиться рецептом пирога з тофу, який спекла вчора.
У садочку мама знімає з мене зимовий комбінезон з натуральним хутром єнота. Коли його привезли з інтернет-магазину, тато довго зітхав, що він, наприклад, не може дозволити собі зимову куртку за такі «шалені гроші». А мама сказала, що шаленство – це шкодувати зарплатню для дітей... До того ж дитина у галімому kerry ніколи не набере тисячу лайків у інстаграмі. Через хутро єнота я всім видаюся дівчинкою. Але доводиться терпіти, адже мама стралася. Наостанок вона дає мені скриньку «з її поцілуночками». Я знаю, що жодних поцілунків там немає, але мама прочитала у блозі у якоїсь «надмами», що дитині корисно давати у садок таку штукенцію. Тому регулярно пхає мені ту скриньку. Головне: вона не боїться, що я за нею сумуватиму.
Зате в садку нас з мамою трохи бояться. І вихователька з будинком на голові, і завідувачка у гіпюровій блузці, і «неадекватні діти», і навіть чомусь інші батьки. Ті, яким чхати на «неадекватних дітей». Але, я гадаю, це добре. Мабуть поважають. Виховательці мама не дає спуску. Ще б пак! Платню ж вона, між іншим, з наших податків отримує! Перших півроку мама приходила до садочка разом зі мною, дивилася чим мене годують, чи тепло одягають на прогулянку і чи не завдають психологічної травми. Якщо ви не в курсі, завдати психологічної травми дитині може все, що завгодно: зауваження виховательки, бійка з іншою, поганою, дитиною, чиясь гола срака, шапка з минулорічної колекції, книжка про колобка, недостатня похвала, несказане вчасно «ти молодець». На всіх «утрєнніках» мама, розриваючись між телефоном і професійною камерою голосно кричить, гучніше за батьківські оплески: «Деніель, ти найкращий».
Насправді ж я не найкращий. Я – травмований. Якось, коли мені було два роки, сталася катастрофа – батьки поварилися просто на моїх очах! Мама, яка, здавалося, народилася у кашеміровій сукні, з ніжною посмішкою і каструлею курячого бульйону у руках, лементувала на весь будинок: «Я забороняю приходити до нас твоїм ідіотським друзям з пивом! Їх і показати комусь соромно!» А тато кинув у неї шматочком безглютенового хліба. Відтоді я, як жертва домашнього насильства, регулярно відвідую дитячого психолога. Якось мамі нещодавно здалося, що у мене задовгі ноги. Неідеальні. В тата, звісно ж. Вона навіть почала гуглити, чи можна мене прооперувати, поставити на ноги апарат Єлізарова, щоб їх якось вкоротити. Тато, коли дізнався про її пошуки, довго реготав. І сказав, що знає тільки Єлізарова – поета. І щось непристойне процитував. Я все чув, а тому почав ходити до психолога двічі на тиждень.
Ще мама просить обов’язково розповідати після садочка, хто з дітей мене ображає. Я, звісно, розповідаю. Що Діма, приміром, відняв вантажівку. А Міша кинув козу у суп. Мама нервово виловлює у коридорі батьків «маленьких негідників» і проводить з ними виховні бесіди. Мама має право. Вона краще знає. Батьки потім вилітають з садочка з обличчями навиворіт і, здається, просять дітей триматися від мене подалі.
І правильно, до речі! Бо ці всі діти – з асоціальних, неповних, геть збочених сімейок у яких, уявіть собі, на вихідних п’ють вино, не ходять щодня на гуртки, не вміють читати у три роки, їдять бутерброд из ковбасою і кажуть «жертоньки»! Погодьтеся, геть непідходяща компанія для мене. До садочка я ходжу винятково для «соціалізації». Аби потім не мати проблем у школі. Хоча мама серйозно розмірковує про домашню освіту. Щоб як вже класти життя на дитину, то на розрив, на повну, без залишку.
Із садочка мама забирає мене вдень. Бо нам треба на шахи. Чи на хокей. Чи на англійську, плавання, малювання, айкідо, дивлячись який день тижня. Мама загалом багато у мене вкладає, і час, і гроші, і сили. Вона відповідальна. Якщо вже народила – будь ласкава, займайся дитиною – саме так вона каже своїм подругам, коли ти скаржаться на своїх непутящих нащадків. Звісно, було б краще, аби вона вкладала у мене більше кін дер-сюрпризів, прогулянок у весняному парку, розмов про все на світі перед ном. І м’якеньке живе цуценя. Але мама вважає, що вкладати треба знання і працю. А від тварин сама алергія. До того ж після всіх її постів про ЗОЖ і стевію кіндерсюрпризи небезпечно викладати в мережу.
Коли з шахами покінчено, ми трохи гуляємо біля будинку. Неідеальні матуся в цей час вже лежать «черевами догори» на своїх диванах, у яких стовідсотково живуть домашні кліщі і гадають, що сьогодні вдосталь позаймалися з дітками. У дворі збираються тільки мамині подруги, такі ж «чудові матусі». Поки не сутеніє і ми не заквецяли свої дорогої комбінезони, вони фотографують нас на телефону і викладають фото на всіх можливих ресурсах з позначкою «граємо з друзями».
- Як ваш Стефан? Мій он учора після музею попросив подарувати йому набір юного фізика! А я хотіла собі нові штани купити для прогулянок… Доведеться у старих походити, добре хоч зима закінчується.
- А значить пора купувати комбінезони для наступної! Моя подруга бере грутом у Штатах.
- Ні, дякую, ми одягаємоя тільки у «Кенгуру».
Мені здається, аби «ми з друзями» не мусили слухняно імітувати «гру», ми б теж поговорили, нам, повірте, є про що:
- Моя он вчора прочитала десь, що з дитиною треба постійно розмовляти. Ну, щоб швидше заговорив. Мені тепер через неї ніяково постійно. Виходимо на майданчик і понеслась: «Дивися це каруселька, вона блакитна, вона крутиться, а це хлопчик, він маленький, а ось дивися собачка піпі, собачка великий і чорний, що він тут до речі робить, де тут гицелі?...»
- А моя заходилася вести «мамський влог». І слово ж яке, «мамський»… про "влог" я взагалі мовчу. Цліими днями ходить за мною з телефоном, відео знімає. Правда, іграшок накупила цілу купу, я їх на камеру відкриваю, щоб коробки шаруділи, зойкаю захоплено, а мама коментує «покажи Ілюшенька свій вертоліт». Каже, коли влог розкрутиться спонсори самі іграшки мішками слатимуть.
Перед сном ми граємо у «спокійні ігри, що розслабляють». Тато читає мені книжку, а знесилена мама попри всі його протести нас фотографує і чіпляє до фоток підписи: «найкращий чоловік і батько»
Потім вона лягає спати і миттєво засинає. Day over. А я не сплю і думаю, що мама тк хоче, щоб я виріс найрозумнішим, освіченим, вихованим, і звісно ж, щасливим. А я можу стати звичайнісінькми. Менеджером середньої ланки чи водіїм трака, бо мені так хочеться. Чи буду скніти у кріслі у психолога «Мама обрала для мене домашнє навчання і я не вмію спілкуватися з людьми». А головне: чим вона займатиметься, коли я виросту? Адже у неї немає свого життя. І навряд чи колись буде…

(с) Олена Безсудова