Вчора мені не спалося. Думи думалися, гадки гадалися. І ось цей лабіринт привів мене до спогадів дитинства. До людини, яку я дуже любила. Обережно! Багато слів.

Я пам'ятаю досі все. Наші "класики", які ми малювали фарбою, аби дощ не змивав їх. Наші пікніки, які ми влаштовували з іншими дівчатами двору. Зиму, коли так замело, що ми рили на майданчику тунелі і мріяли побудувати цілий будинок під снігом. Наші однакові рожеві курточки. Квартиру її бабусі, де завжди пригощали чаєм із пряниками (досі їх обожнюю), де я вперше побачила сифон для газованої води і великий будиночок для ляльок. Її чудові білі кучері. Фото із дитсадка, на якому цей Ангел у формі стюардеси, і досі в мене перед очима.

Мені здавалося, ми постійно були разом. А потім вона зникла. Бабуся казала, що то в школі, то поїхала десь з батьками. То ще десь... Я тоді не дуже могла розрізнити правду від вигадки. Мені було 11. Я за нею сумувала і чекала...

Світлий Понеділок після Паски 2001 року. 16 квітня. Я зустрічаю у дворі бабусю подруги і з радістю мчу до неї. Не може бути, щоб подруга на приїхала на Великдень. Я запитала, де вона. У відповідь почула: " Її вже нема. Вона померла".

Що може відчути дитина, яка до цього жодного разу не зіштовхувалася зі смертю? Я не вірила. Я не розуміла. Я не знала, що діти теж вмирають...

Потім були тюльпани. 4 штуки. Жовті. З чорною стрічкою. Я вперше була в її квартирі. Я стояла і дивилася на цю прекрасну дівчинку у білій, мов весільній, сукні і не могла поворухнутися. Завішані дзеркала і вікна. Мені здавалося, вона дихає. Я думала, вона зараз встане і спитає, чого ми всі тут стовбичимо. А потім цвинтар. Страшно бачити, як дорогу тобі людину ховають в землю. І хрест. Лакований. Зі світлої деревини. Далі поминки. Мені "за поману" дали гарну блакитну хустину. Я її жодного разу не вдягнула. Не змогла. Так і лежить вдома.

Пройшло багато років. Я і досі спілкуюся і з її бабусею, і з її мамою. Я давно не була в неї на могилі. Не можу. Коли проходжу під вікнами її квартири, одразу виринає в пам'яті той запах і завішані полотном дзеркальні поверхні.

Це був #рак. Весь час, що її не було, проводилося лікування. Але Бог її забрав. Під ранок Великодня. Вірю, що Вона стала Ангелом.

До чого це пишу? Сподіваюся, що когось ця історія теж навчить, що діти також помирають. Що рак не вибирає. Що треба допомагати, хто чим може, на лікування хворих діток. Щоб вони жили і радували і вас, і своїх друзів. Всім здоров'я та приємних снів. А я далі буду намагатися заснути...

#ракдурак #майбутнєукраїни #здолаєморак