Я знаю, чому в нього такі довгі війки. Точно як в татка. На них, немов на гамаку, мирно відпочивають справжнісінькі дива. І щоранку, коли він піднімає ще важкі зі сну повіки, відкриваючи світу свої ще не визначені з кольором оченятка, дива прокидаються, злітають зі свого теплого містечка і наповнюють собою кімнату, квартиру, вулицю...весь світ довкола...

Я знаю, чому в нього такі маленькі рученьки і ніжки. Це для того, щоб ми, дорослі, пам'ятали, що щастя - не завжди в чомусь великому, вічно недосяжному. Щастя можна взяти в руки; щастя може схопити тебе за пальчик...

Я знаю тепер, що означає "від маленьких діток пахне небом". Так, справді. Це ледь відчутний легкий, м'який і до неможливості теплий запах... Вдихнувши його, легені розкриваються так сильно, що вміщують в собі не лише необхідний для життєдіяльності кисень, але й частинку тих неймовірних див, що злетіли з довгих закручених вій.... І починаєш усвідомлювати, що ці щоденні дива такі ж необхідні як кисень.... Це краще ніж запах какао в холодний засніжений передріздвяний вечір; краще ніж запах бабусиних пампушків і домашнього малинового варення; краще ніж післягрозова свіжість мегаполісу; краще ніж запах морського повітря після довгих робочих буднів; краще перших весняних тюльпанів... Краще всього...,Адже ніщо не може пахнути краще неба...

Я знаю, чому вони говорять своєю мовою... Це, щоб ми, дорослі, пам'ятали, що слова - це далеко не найважливіше у висловленні почуттів... Є погляд, сповнений любові... Є рученьки, які до тебе тягнуться; є плач, який затихає щойно ти притискаєш це диво до серця... А в дорослих є вчинки, є мовчазні прощення, є обійми і поцілунки... І необов'язково щось говорити. Дітки нам про це нагадують.

Я знаю, чому з ними на руках ми стаємо добрішими до всіх навколо, згадуємо всі вивчені ще в дитинстві молитви і посміхаємося світу... По-іншому просто неможливо, коли тримаєш на руках Ангела.