Привіт усім. Із закінченням дикрету, мої дописи тут обірвалися,чи то життя стало надто динамічним, часу не вистачало, чи просто лінь було. А сьогодні я спіймала себе на думці, що хочеться виговоритися, але в своїх аккаунтах в фб чи інстаграмм цього зробити не можу. Там багато тих, кому не хочеться говорити все, що в голові... (це ж треба було так френдзону підібрати🤦‍♀️).
Основна тема на роботі вже більше року "ковід". Але саме два тижні я живу в цьому пеклі. Усі мами кажуть, краще б я хворіла, ніж діти, та зараз хворіють мої батьки. І це страшно. Страшно до мурах по шкірі.
А ще, коли є подразники-родичі, які виводять тебе з рівноваги... Це просто триндець. Чесно. Ось я маю в голові план, як це все має бути, я вирішую питання, шукаю знайомих(дякуючи Богу, вони в мене классні), а потім один дзвінок, по типу, а шо ж ви сидите, йому ж погано... І все, все валиться з рук. І я знаю, що йому не погано(відвідую, спілкуюсь з лікарем, переживаю дуже), але цей дзвінок, і я вже думаю, що все погано, що я щось упускаю, не лікую, роблю не так...
Господи, дай мені сил і терпіння. Терпіння мовчати, сил- витримати. А мої батьки скоріше б одужали... Ковід - це жах.
Видихнула... Виговорилась, пішла вигулювати вже дорослу 5річку))))
П. С. Фотці два тижні)