Дівчатка, як ви тримаєтеся морально під час війни?

Розумію, що в Києві, здається, гріх скаржитися, але війна – вона ж так близько... За вікнами дитячої майже щодня "феєрверки". Діти через день засинають у ванній, бо так безпечніше. А ще уламки... Вони падають просто в будинки, на наші вулиці. І коли в новинах пишуть сухе "одна людина постраждала", за цим стоїть страшна правда: у голови родини відірвана нога, а квартира вигоріла вщент. Ось в будинку за кілометр від нас. Доміно. Сьогодні пощастило.

Нещодавно гуляла у дворі, побачила сусіда – кульгає. Питаю, що сталося, а він просто сказав: "Я вже інвалід..." Коли на Антоновича збивали ракету, він опинився в епіцентрі вибуху. Ледь вижив. Уламки пробили легені в трьох місцях... А він просто їхав на роботу.

Війна так близько. Так страшно вмирати... Так боляче за дітей.

Я, яка завжди була оптимісткою, тепер ніби зависла між життям і очікуванням. Ніби ось-ось, ще трошки – і все закінчиться. Але воно не закінчується. Наче перші пологи, коли перейми стають все болючішими, години йдуть, а кінець усе не настає...