Уперше на подібних сайтах , уперше хочеться написати. Можливо комусь моя історія допоможе, можливо комусь ні. Однак я її напишу. Я , як каже мій чоловік, живу в рожевих очках. Я погоджуюся, адже саме "рожеві очкі" допомагали мені знаходити вихід з будь-яких ситуацій. Це була моя захисна оболонка від світу. Мені подобалося мріяти, мріяти про щасливе майбутнє , про коханого чоловіка та велику сім'ю. Усе здавалося так просто, так доступно . Особливо коли вже одружилися і поїздка на медовий місяць і тут заповітні 2 полосочки ... усе немов у казці. Я була на 7 небі від радості та щастя. Я відчувала себе мамою з перших днів, коли дізналася, що вагітна. Це була запланована , підготовлена вагітність. Я здала усі аналізи з чоловіком ще до весілля. Ми були розписані пів року а пізніш одружилися. І ці пів року я приймала протизаплідні таблетки ( так прописав лікар) приймала вітаміни і проходила обстеження . Лікар сказав після відміни плануємо адже ти здорова. Ми так і зробили. Вийшло, що завагітніла я відразу в перший цикл після відміни. Вагітність протікала добре, однак на 4-6 тижні я захворіла. У мене дуже боліло горло, ніс, температура була 37.2. Лікар сказав, що це може і на вагітність бути температура, але треба виключити вірусний грип. Я пішла в місцеву лікарню , там мені сказали, що нічим не можна лікувати. Лише деякими рослинними препаратами, як виключення. Я прийшла в норму десь за тиждень. Далі все було нормально.12 тиждень вагітності - плід розвивається добре. Однак вночі мені сниться сон, якась жінка говорить, що я не виношу це маля, що я або народжу і воно помре, або ж не доношу до 9 місяців. Я прокинулася зі сльозми, розбудила чоловіка. Він мене обійняв, говорить, все буде добре, це лише сон. Шо куди ніч туди і сон. Що це нормальний страх вагітної жінки за маля. Ішов 17 тиждень. Я відчула перші поштовхи маля , і навіть чоловік відчув. Це таке щастя. Словами не передати. Пам'ятаю досі, це була середа, ми мали їхати дізнатися стать дитини. Я прокинулася в поті. Мені знову снився сон, однак я не змогла сказати чоловіку, я не хотіла портити такий щасливий момент. Мені було страшно, чесно, уві сні я зайшла в приміщення, там було все незнайоме. По центру кімнати стояло ліжко, на ліжку сиділа дівчина і водила руками по моїй стороні( чомусь я почала кричати, шо це моє ліжко , що ти робиш???) в той момент я відчула біль , впала на коліна, у мене почалася нудота, я побігла в туалет і настільки все було чітко, неначе вживу. Я запам'ятала усі деталі, навіть що плитка в туалеті була жовта. Далі мені сниться шо животика уже немає, я плачу, а дівчина каже - усе, не буде більше болі. Я прокинулася і побігла вмитися. Мені було страшно. Я розуміла, що щось зі мною не так. Ми поїхали в лікарню. Я лягла на кушетку в очікуванні, ну хто ж там, дівчинка ? А може хлопчик? Мені так хотілося швидше почути ... а лікар сказав - це погана вагітність. Чоловік питає - що це значить? Він говорить- у вас у дитини вода у мозку. У мене був ступор. Чоловік заплакав... і мені стало так тяжко дихати. У мене весь світ провалився, мені було боляче, що мій чоловік плаче, що я нічого не можу зробити, шо моя дитина, з котрою я розмовляла, по словам лікаря не могла мене чути. Лікар каже- чому ти не плачеш? Трясе мене бо я не ворошилася. Я заплакала лише в машині , кричала до Бога, за що ти так зі мною, я ж нікому не бажала зла! Я любила дитинку більше за все на світі і ти її забрав! За шо ти караєш мене? Мене направили на мед комісію де діагноз підтвердили. Мене завезли в дивну лікарню. Я зрозуміла, шо це не роддом. Щасливих лиць там не було. Медсестра каже - шо з тобою? Я відповідаю: щось не добре. А вона - ну це понятно у нас всі такі тут. Ви знаєте про лікарів у мене до того була ше більш менш хороша думка, но те, що відбувалося далі, не входить ні в які рамки. Лікар забрав мого чоловіка на розмову, як потім виявилося- він сказав, що якщо чоловік залишить мене, то мені буде легше морально і якщо він хоче щоб я родила швидко за 2-3 дні то треба за один укол віддати 5.000 грн. А якщо два тижні то 2000 грн . Мій чоловік був розгублений, звичайно , в такій ситуації людина не може тверезо оцінювати ситуацію і згідна на будь яку ціну аби з коханою людиною все було гаразд. Коли я кричала на лікаря чому мені не можна бути з чоловіком? Він сказав - для його буде краще. Мене забрали , сказали ходи у перевязочну, ми просто подивимося. Мені було дуже боляче, шось вкололи всередину там. Завели назад у палату, сказали будеш родити покличеш. Я кажу: а як я знатиму коли я робитиму? А Медсестра каже - буде чути на вулиці. В палаті було дуже холодно, це було перше шо я відчула, я лягла в ліжко, мені болів живіт як перед місячними. Цілу ніч я лежала, під ранок знову шось вкололи , дали жменю таблеток. І тут воно почалося... не буду описувати бо це зрозуміло лише тим хто народжував штучно і тим хто знав що дитину на руки не візьме. Цю біль я відчувала довго в нічних кошмарах. Мені дуже хотілося шоб поруч хтось був, мені було дуже страшно. Страшно залишатися з бідою на одинці. Це вбиває ... я зайшла в туалет а там жовта плітка, я впала на коліна як у сні. Я кричала, шо ти знущаєшся наді мною. Навіщо ? Я просила побути поруч когось - вони відповіли - ми шо дурні? Я казала що в кошельку гроші візьміть , лише посидіть поруч! Ніхто! Ніхто не хотів поки не побачили мене біля унітазу відключеною! Вони покликали лікаря і той якось привів мене до тями. Лише одна жінка з усієї лікарні 10 хвилин побила мені в таз на спині бо це рятувало під час схваток. Вона казала, шо мій таз зараз розходиться тому така біль. І знаєте, прийшла інша Медсестра накричала на ту, сказала ти здуріла? Що ти їй робиш , вона нехай сама сидить . Звідки така ненависть? Я осталася знову сама, я кричала , просила про допомогу, кричу шо вот вот народжу. Мені сказали терпи бо занята перевязочна де ти маєш родити. Уявляєте стан мій, коли я вот вот народжу і розумію, шо мій мозок не зможе справитися з тим, шо на моїх руках опиниться дитина на 18 тижні розвитку. Нарешті вкінці кінців мені сказали вставай і ходи , я кажу не встану! Не можу, мені боляче!вони поклали мене на кушетку і повезли. По дорозі я бачила ікони, там було таке місце де такі жінки як я молилися за своє життя. Я спитала в Бога, за що ти так зі мною? Завезли мене до лікаря , всі робили своє, хтось розказував шо їв, хтось говорив по телефону, а рижа жінка Медсестра кричала на мене з матами чого я кричу. Я родила в той момент коли лягла на крісло, це було швидко, я відчула як моя дитина упала на землю. Лікар сказав - забирайте " оте" я не можу на таке дивиться. Я побачила, як вони Замотали мою дитину в тряпку з підлоги і винесли... анестезіолог хотіла робити наркоз , я кричала вже сама не пам'ятаю що. Мені було страшно, шо раз темніє в очах я не зможу контролювати те, що вони будуть робити. Я боялася настільки, що мені було тяжко думати навіть. Коли я прийшла в себе, уже в палаті , я почула , як медсестри спілкувалися між собою. Говорили, що нехай хтось залишиться з нею, бо вдруг " загнеться" ше винні будемо . Говорили а де її чоловік, чого не був з нею. Я знайшла телефон під подушкою бо сховала перед тим, як все це сталося. Набрала до чоловіка і за 9 хвилин він був уже поруч. Пам'ятаю, що лікар просив могорич, бо був день ангела його, гроші просили медсестри, бо все бігали біля мене. І я не мала сили навіть сказати не давай їм грошей. Коли я прокинулася вдруге то виявилося, шо кожна отримала по 200 грн бо такий тариф, і так далі. Ви можете уявити? Чому у нас такі жорстокі люди? За що вам платити? Вибачте, що пишу з помилками, просто пишу те, шо на душі, не думаю, як то правильно. Я думаю ви зрозумієте ... Після того звісно життя моє змінилося. Змінилося відношення до усього. Змінилася я. Мені часом так хочеться вернутися в те безтурботне життя. Де мої рожеві окуляри рятували мене від усього. Три місяці я жила з фізичним болем у снах. Прокидалася зі страхом , мені було страшно спати без світла бо це нагадувало мені, той момент коли потемніло в очах і мені стало страшно... Пройшло 8 місяців. Сни бувають коли стрес. Біль в серці та страх . Я планую вагітність , але хочу планувати з своїми рожевими очками. Де світ добрий та щасливий. Дякую, хто прочитав. І надіюся, що той, хто втратив маля, зрозуміє, що не один. Бо мені ця підтримка була необхідна. ❤ 🙏🏻
25.10.2017, моїй дитині рік і 4 місяці, все було добре, поки я не почула від мами -кров, ручка !!! я пережила ад! Так у деяких є проблеми по гірше, але в ті секунди мені здалось, я втрачу себе, свій розум!!! Дитина розбила вазу і порізала долоньку,ми до крану, а там -я упущу момент опису, але ппц...живого місця не було... ми в чому були в тому поїхали в лікарню , вона Дякувати Богу в пару хвилин від дому! При огляді хірурга я як кару почула-наркоз, операція, все мені більше нічого не треба було щоб впасти в істерику! Це вперше коли я не змогла стримати себе , щоб моя дитинка , моя кровинушка не відчувала мій страх !!! Певно гормони вагітності ... Так як він щось ів , ми мусили терпіти 3 години щоб нормально переніс наркоз, з горе попалам ми іх пережили... але коли прийшли робити заспокійливий укол, я почала знову хвилюватись , нас помістили в палату , добре що пусту ,бо чоловік лишився з нами! Ми навіть трішки погрались, потім прийшли колоти наркоз, і це ппц, я скажу вам ! Він ніби спить, вле і не спить, плаче -губки трусяться ! І його забрали....все як і тумані !!!! Боже , все було добре, за що це???? Привезли мого Тіму, хірург сказав що 4 шва, рана глубока, добре що не задіти сухожилля , а то була б біда.... Сказали що заживати буде важко...але зараз для мене важливіше як ми відійдемо від наркозу! Ніч обіцяє бути важкою...дівчата , милі, пошліть мені всі хто може трішки свого терпіння 😔дякую, що можу сюди написати .....
Казка на ніч #Мояісторіякохання (тільки для тих, хто читає, решта проходимо мимо, не цікаво😂) Частина 9 😝 Ось і доходимо ми потрохи до кульмінації моєї історії, та самого основного моменту в моєму житті, знайомства з моїм чоловіком. З цього моменту і почалося насправді моє життя! Моя історія ділиться на два етапи, до і після! Все, що було до,я старалась забути довго, замкнувши ці спогади у довгий ящик, і лише в цій історії пригадала, тай то не усе...Все, що було до, настільки ранило мені душу та й розбило моє юне дівоче серце, що я довго не могла зібрати ці шматки до купи, поки не зустріла Його. Він мене реанімував, дав мені друге дихання, вдихнув у мене життя, побудувавши міцну стіну, між тим, що було і тим, що є. Він єдиний у світі, кому я відкрилася насправді, сама до сих пір не знаю чому. І лише зараз, коли минуло більше десяти років, я можу розповісти цю історію комусь іншому, крім нього, а кому ж її мені переповісти, як не вам, мої любі читачі! 😀 Зацікавила? Та перш ніж ми зустрінемось з чоловіком мого життя, перш ніж почнеться той омріяний медовий період в моєму житті, до тих самих чарівних слів "і жили вони разом довго і щасливо", як і у кожній казочці на ніч, обов'язково має статися щось погане, щось, що отрезвляє тебе і повертає в сурову буденність, щось що каже тобі "агов, а ти не загралась???" Це щось називається бумеранг, хтось скаже карма, раніше я в таке не вірила, а зараз я це знаю по своїй шкурі, і десять раз подумаю, перш ніж маніпулювати чужим життям! Але тоді я ще була наївним юним дівчам, інколи мені здається, що такою я і лишилась, а інколи, що мені вже років 40 мінімум!🙈 Отже, Стас! Це переломний період мого життя, між доброю милою дівчинкою, трохи розбещеною, але дуже сором'язливою і противним стервом, яке я намагаюсь забути! На наступні події мого життя повпливало дуже багато факторів, і напевно, головним з них була постійна зайнятість моєї мами і занадто велика воля в моїх діях. Ні, я не виню її в цьому, бо у неї не було іншого виходу, але, саме в цьому періоді мого життя ми втратили взаєморозуміння з нею, та й не тільки з нею😔 Взагалі, за цим періодом мого життя, я зачинила двері перед багатьма людьми, з якими була дуже близька. І навіть зараз наші з ними відносини перебувають на стадії "Привіт, як справи?" і обов'язкових вподобань нових фотографій у соціальних мережах, на більше я до сих пір не готова, та й воно нікому не треба! Зрозуміло, що Стас, який так уміло управляв дівчачими серцями, заманив у свої тенета і мене. Але і я не лишилась простою галочкою в його списку. Ми були як магніти, які проти нашої волі притягувались одне до одного. Ми не могли бути разом, бо завдавали одне одному лише біль, але й окремо нам було погано... Цей період мого життя, я кажу період, бо тривав він чотири роки, можна коротко описати в двух словах, кохання /розставання. Після нашої першої зустрічі, ми почали бачиться майже щодня. Він шукав зустрічі зі мною, а я з ним. Нам було добре разом, ми могли годинами лежати мовчки і нічого не говорити, а могли базікати геть про все, наче найкращі друзі. Але разом з тим, ми не давали дихати одне одному, постійно контролюючи і ревнуючи одне одного, наче ми якась власність, наче ми належимо один одному. Це і погубило наші відносини! Ми не навчилися довіряти один одному. Перше літо було казковим, цукерки, букети, романтичні пікніки, дівчата казали, що він ніколи нікому такого не презентував. А я цим пишалась. Я була впевнена у тому, що це і є кохання, що це мій принц на білому коні, що правда кінь був чорний (мотоцикл), але я в нього була по вуха закохана. Але усе хороше має властивість закінчуватись, так само дуже швидко пролетіло й моє літо, і мені потрібно було повертатися до Києва, щоб летіти в Італію. І вже подорож до Італії здавалась мені засланням, а поїздку до села я чекала з нетерпінням. Так пролетів рік, від канікул до канікул, у будь який вільний час, вихідні, свята, канікули, я сідала на маршрутку і летіла до нього, а решта часу ми говорили по телефону, годинами!!! Наступного літа, Стас почав говорити, що пора б перевести наші відносини на інший рівень (до слова він був старший мене на чотири роки), мені ж здавалося, що як тільки це станеться, у нього пропаде інтерес до мене, і я стану звичайною галочкою у його величезному списку. Ще я свято вірила, що перший раз має статись тоді, коли я відчую, що це саме та казкова мить...І ще це має бути якась супер пупер романтична мить, все у пелюстках троянд, з келихом червоного вина... Ну а що? Мені ж було лише 15.😊 Стас погодився чекати тієї самої миті. Вечора у нас стали ще більш романтичними, він старався як міг, що тільки не вигадував, але в саму підходящу мить, я давала задню. Якийсь час він обіймав мене і розумів, а потім було видно, що його це починає напрягати. А у мені теж набридло постійно щось пояснювати, і я почала уникати наших зустрічей один на один, постійно тягавши за собою подружок. Стас ніяк на це не реагував, аж до прощального нашого побачення. В той вечір я знову потягла на побачення подружок, Стас взяв з собою друзів, ми поїхали на кар'єр, усі були зайняті, веселилися, танцювали, заграла наша з Стасом пісня, ми почали танцювати, він взяв мене на руки і почав кружляти,я заплющила очі, а коли відкрила, ми були сам на сам, десь на галявині. Я почула звук мотоциклів, які від'їзжали, спитала куди вони, він відповів, що вони поїхали додому, щоб нам не заважати. Сказав, що дівчат хлопці розвезуть по домах, доставлять в найкращому виді, і що свою роль вони вже виконали. Я розуміла до чого вела ця наша остання ніч, і серце моє калатало так, наче от от вистрибне.😔 Я хотіла втекти, щезнути, прикинутись мертвою, щозавгодно, аби не дивитися йому в очі, де без слів було усе написано. Він почав мене обіймати, цілувати, я знову заплющила очі, і різко відкинула його руки. “Ні, я ще не готова", прокричала я. Далі слідувала сварка, дурна розмова, що він уже не хлопчик і чекати три роки не буде, і що я їду , а він не знає, що я там в своїй Італії роблю, чим займаюсь у Києві, що якби він клацнув пальцями, під ним би була кожна. "Кожна, але не я", промовила тихо, до цього я просто мовчала. Він сказав, якщо не ти, то буде інша. Я розвернулася і пішла сама додому, пішки і ридаючи .... Я сподівалася, що він мене затримає, не відпустить, а він сів на мотоцикл і поїхав в іншому напрямку... Ніч, ліс, село і я вся в сльозах, поверталася додому, лякаючись кожного шелесту і звуку, плекаючи надії, що він завтра приїде мене проводжати на автобус, але він так і не приїхав. Я сподівалася, що він відійде і подзвонить, але він так і не подзвонив. Сама я теж не дзвонила, горда була.😀 Але я плекала надії, що восени, на канікулах, ми помиримось, так вже було і не раз...але з вересня у мене почалось нове життя, я поступила до коледжу, почалися студентські будні, гулянки, сесії, на канікули я не змогла поїхати у село, а потім мені прийшов лист, в якому шлося, що Стас зустрічається з дівчиною з нашої компанії, а потім з ще одною, а потім з іншого села. Спочатку було боляче, але потім нове життя так закрутилось і понесло мене, що я й і забула про Стаса. Далі буде.... #мояписанина #таємнезізнанняегоїстки
Лера ·Мама сына (3 года)
Потребує більше уваги. Тому що вже є що сказати і показати, хоче грати з вами, а ви вже втомились, то дитина наче підросла. Мій іноді мене дуже доводить, я злюсь, але співчуваю йому, розумію що я йому потрібна, але собі я потрібна теж, і тут така собі проблемка. Чекаю поки виросте, і буду плакати за часом коли був маленький))
·Ответить