Черкаси. Місто в якому я народилася і прожила перші свої 17 років. І ось ще 1,5  з початку війни. І загалом виходить, що трохи більше половини свого життя. Але годі математики, я ж гуманітарій йо_прст! І таке воно вже мені тепле, рідне і душевне.

Якось тьоть_Іра з 10го поверху спитала, як мені тут живеться. Я кажу – насолоджуюсь! А вона мені – «А памятаєш студенткою приїжджала і фукала?! Отож! Отож! Гарно зараз у нас»

Я реально не пам’ятаю, щоб крутила носом, але врешті - то схоже на правду. А зараз взагалі наче маю 2 близьких моїй душі міста
Ну по-перше місто розквіло за останні 15 років.

Різниця в менталітеті людей - дуже відчуваю.

Більше простору на 1 людину – дуже відчуваю.

Найбільша вишенька на торті для мене – це всі мені потрібні місця (вуз, садочок, гуртки дитини, психологічний простір, басейн...) – всі точки переміщення знаходяться ледь не в межах 8 кварталів.
А вишенька – на вишеньці торта, це життя на Митниці, на набережній, не далеко від річкового порту. Сапи, пляжний волейбол, вейки, велодоріжки (я на них правда лише на електросамокатах ганяю), а оці бігуни!!! Наскільки відчуваєш насолоду, навіть коли просто бачиш купу людей які бігають вранці, вдень і ввечері. Я навіть бачила маму яка бігає з коляскою!!! У нас в Черкасах. 100-пудово переселенка ))) Але це вражає! Коли є бажання – просто нема нічого неможливого!

І такі є місця на набережній, в яких відчуваєш силу, підзарядку, навіть хочеться замовити таку картину у якоїсь молодої художниці з нашого вузу Хмельницького. І я реально зустрічала вже цих дівчат. І думаю якось втілю цю ідею в життя.

Вдячна Богу, ЗСУ, моїм рідним за підтримку, і просто життю за те, що я зараз в цій точці 🙏