От які ж ми, все таки жінки, дивні.
Сама ініціювала розмову про розлучення і поставила крапку у стосунках. Мріяла поскоріше отримати документи і поїхати з України, щоб більше не бачити чоловіка і не сваритися днями напроліт.

Пройшов десь місяць (я взагалі за ним не сумувала, а отже рішення прийняла правильне). Чоловік захотів оформити все офіційно вже зараз, а не коли закінчиться війна. Сам зайнявся цим питанням і відправив документи до суду (перед цим спитавши мене чи точно між нами все).

Ходив на побачення з різними дівчатами, аж раптом з’явилася одна (я про це знала, бо щовечора був задзвонив з малим і часто тато не міг говорити). Вони почали постійно бачитися, але, як він мені казав, нікуди не поспішали, бо обох бентежило наше недавнє розставання (мовляв, мало часу пройшло, щоб у нові стосунки пірнати). Але мене це так чіпляє зараз. Наче і не ревную, але обідно. Бо чомусь у моїх колишніх завжди все гарно після мене одразу складалося. Усі одружувалися. Я думала, що «кому він потрібен зараз, сидить вже рік без роботи». А тепер ця дівчина так вчепилася за нього. У самої гарна робота, є квартира і мама депутат ВРУ. Нащо він їй? Ваня каже, що вона дуже до мене ревнує, бо ми спілкуємося (через сина) і бо я здалася їй дуже гарною. Не розумію, чого так бішуся… Може тому, що вважаю, що більше заслуговую на щастя, аніж він. Він зараз гуляє, насолоджується життям. А я з дитиною 24/7 і вже з розуму зходжу. Бо я від нього фінансово залежна. Мені немає з ким залишити дитину, батьки рідко погоджуються посидіти (і то, лише коли малий спить удень). То ж чого я не можу за нього порадіти? Чому постійно, коли він не може говорити, уявляю чим вони там займаються? Бляха! Може я заздрю, бо у них все тільки починається, як колись у нас (адже тоді нам будо добре у двох…)? 🤯🤬🤯