У мене просто розривається душа...😭
Я завжди засуджувала такі методи виховання, типу, залишити дитину прооратись, не вестись на істерики і плач. Завжди вважала, що потрібно обіймати дитину стільки, скільки їй потрібно, носити на руках стільки, скільки їй потрібно....забити на безлад, на неприготовану їжу, на речі, які чекають прання і просто бути поруч з малим, якщо йому це потрібно...
І я справлялась...всі 8 місяців таскаю його на руках. Вже навчилась абсолютно все робити однією рукою...а він такий ручний став. Вже ні на хвилину його неможливо просто покласти на підлогу поруч з собою. Заходиться таким криком🥲
Я не можу забити на безлад, на бруд. Мені необхідний хоч якийсь порядок. Я вжі і так роблю прибирання раз на тиждень.
Сьогодні міняла постільну білизну. Він був поруч зі мною на підлозі і кричав як різаний...а я розумію що мені потрібно доробити справу. Міняю цю довбану постіль і аж плакати хочеться. Потім взяла його на руки, обіцняла, а він аж задихається і захлинається від сліз. Так знанавиділа себе...
Ми живемо тільки вдвох. Просити допомоги у мене немає звідки.
Що думаєте, дівчат? Є таке поняття як "привчити до рук"? Чи це нормально, постійно тримати малого на руках?
Ще я його таскаю в слінгу або рюкзаку, але він вже з усього повиростав😄 Не знаю, що мені тепер робити? Відучувати від рук? Як?
Для меня это отлично работает. И я вижу разницу в моих подходах с первым и вторым ребенком. Второй уже умеет сам себя развлечь и не ищет моего внимания ежесекундно. Это реально проще. При этом я не чувствую себя забивающей матерью.