Как жить после трагедии? Моя боль и воспоминания о Днепре...
Після трагедії в Дніпрі не можу читати всі ці пости про "лазерну епіляцію" чи "про відключення світла", чи "який молокоотсос лучше".
Не можу.
Дивно, що життя триває і людей турбують такі питання.
Я дуже болісно переживаю. Хоча, ттт, всі знайомі живі. І ми не в Дніпрі вже 10 місяців.
Але те, що на шостій Перемозі ми прожили чотири чудових роки, там ходив в садочок, а потім пару років у школу мій первісток, там по "косі" гуляли з собакою, їли бургери в макдаку, стрибали на батутах влітку на бульварі Слави, - всі ці спогади не дають серцю спокою.
Три дні на заспокійливих, три ночі без сну, в голові дурман....
Лучший комментарий
Про лазерну епіляцію мій пост ✋🏻
Я розділяю ваші почуття, але хочу сказати, що не потрібно судити інших людей. Ви не знаєте, які випробування в них були. Можливо вони вже прожили ті почуття, які зараз проживаєте ви. Можливо їм переболіло і вони намагаються жити далі.
Якщо всі будуть впадати в суцільну депресію, то що станеться зі всією нашою країною. Звичайно, треба пам’ятати, що зараз війна, пам’ятати, що десь гинуть люди, які боронять нашу країну, але жити теж потрібно.
Наприклад, я все це переживаю з 2014 року, всі ці роки мій дім під окупацією, всі мої рідні там. І мені болить всі ці роки, але з початком повномасштабної війни багато хто зрозумів, що потрібно цінувати життя і жити тут і зараз.
Комментарии
Может покажусь грубой,или равнодушной.скажу одно,у меня умерла знакомая в 34 года, сердце не выдержало ее постоянных нервов и переживаний за все ,вся и весь мир.просто стало и все после очередного сердце разрывающего переживания за погибшего в зоне боевых действий ребенка...не ее,не ее знакомых,ни друзей,просто увидела в новостях,3 дня не спала не ела, рыдала,на четвертый все, сердечный приступ...не спасли...ее ребенок ,ее,остался сиротой.вот такая жизнь
Считаю все подобные события зона переживания семьи и близких пострадавших,и могу сказать даже близкие не всегда так переживают
@klementinca у вас одна жизнь,вам вторую в обличие молодой красивой девушки никто не подарит...все болезни от нервов,не сейчас так в старости.желаю вам только здоровья,мира и берегите нервы это главное
@yuka_zhuzhuka, @yanamami, и мы такие же, девочки. Муж вот уже почти шесть лет не был в отпуске, работал по 13 часов 6 дней в неделю, чтобы купить квартиру, сделать там ремонт с 0, купить технику, потом продать другую и вложиться в новострой для дочки, чтобы и она потом жила в норм доме. А что теперь, хаты в Харькове, мы в Европе с почти голой жопой и горьким послевкусием, что около 10 лет моей жизни (у мужа больше) прошли в режиме ожидания что вот сейчас всё купим и начнем жить🤦♀️😖😭
Я из Донецкой области и все эти года сердце сжимается, когда 3 раза прилетело в мою школу, потом балкон сорвало в бабушкиной квартире, погиб со всей семьёй мой первый парень, они просто на кухне ужинали, 3 детей, мама под обстрел попала, когда шла с работы. Теперь со всех сторон накрывает, по всем городам, где есть друзья, знакомые, родственники, только сейчас ещё хуже, так как есть ребенок и моя тревога всегда о ней. Не осуждаю тех, кто живёт дальше, не осуждаю тех, кто скорбит, каждый выживает как может.
А що треба робити? Не жити? Плакати постійно?
Я родом з Донецької області, в мене там мама і бабуся залишились, а останні вісім років з чоловіком і з дитиною жили в Гостомелі, саме біля цього триклятого аеропорту. Після втрати всього я місяцями не могла прийти в себе, щей чоловік з перших днів війни вирішив піти служити (це для мене дуже важко). Я дуже багато плакала, переживала, потім це все почало виливатись в проблеми зі здоров'ям бо я взагалі дуже хвороблива і постійні переживання дуже впливають на мій стан. А дитина? Їй як буде від того що мати постійно в депресії?
Мені дуже багато над собою треба працювати щоб не впадати в депресії постійні.
Я взагалі за цей весь час дуже багато зрозуміла. Кожен сам за себе, від того що я щей буду переживати чуже горе нікому легше не стане. Тому я продовжую жити, продовжую робити те що раніше вікладала бо чекала що прийде більш правильний час....а цей час взяв і не настав, бо прийшла війна!
Не читада пости про епіляцію, але я наприклад та яка вчора взяла і написала косметогу з бажанням записатися на ЛЕ бо я дуже цього хотіла останні мабуть років п'ять і все думала, будуть гроші піду, ось, ось це настане...
У меня двоюродная сестра провела месяц в Мариуполе (на учебу поступил ребенок после школы), выходила оттуда пешком, с подвернутой ногой без ничего. Так вот она сейчас старается делать все что хочет и жить на полную, делает лазер, набила тату, покрасилась и тд. Сказала мне когда если не сейчас и неизвестно что будет завтра, жизнь продолжается. И я ее понимаю. Она бы рехнулась от того что пережила если бы не старалась вести нормальную жизнь. Плюс каждый человек переживает стресс по своему и защитные реакции у всех разные.
Я вас розумію, але це ми такі емпати. В мене є, наприклад, знайома, яка дослівно каже: "Почему я должна тратить свои эмоции на этот негатив? Я должна жить дальше!" І поводить себе так, ніби нічого не відбувається. Я її засуджую, хоча розумію, що не маю права на це. Для мене ж кожна смерть, кожне влучання, хлопці на нулі — маленька смерть мене. Можу ридати годинами через чужих-нечужих людей. Так що... Я Вас абсолютно розумію. Хтось живе на 100% без змін, а хтось ми...
вариант рыдать днями из за этого тоже не выход. Жизнь продолжается, тут либо брать себя в руки и жить дальше или уезжать из страны
Як раз вчора задумалась, як це дивно - я ридаю, але при цьому сиджу і переписуюсь, наприклад, в мамькому чаті про якусь фігню.. Серце щимить від цієї трагедії, як і від попередніх, дуже.. а я сиджу та, умовно кажучи, "питаю про епіляцію".
Це я до того, що можна закритись, можно зовні ніби"жити", а всередині порожнеча при цьому..., а можна і правда переключатись всіма силами.. Але про ступінь переживання це не говорить нічого абсолютно. Просто люди різні, тож і біль проживають по-різному.
Про лазерну епіляцію мій пост ✋🏻
Я розділяю ваші почуття, але хочу сказати, що не потрібно судити інших людей. Ви не знаєте, які випробування в них були. Можливо вони вже прожили ті почуття, які зараз проживаєте ви. Можливо їм переболіло і вони намагаються жити далі.
Якщо всі будуть впадати в суцільну депресію, то що станеться зі всією нашою країною. Звичайно, треба пам’ятати, що зараз війна, пам’ятати, що десь гинуть люди, які боронять нашу країну, але жити теж потрібно.
Наприклад, я все це переживаю з 2014 року, всі ці роки мій дім під окупацією, всі мої рідні там. І мені болить всі ці роки, але з початком повномасштабної війни багато хто зрозумів, що потрібно цінувати життя і жити тут і зараз.
І слава Богу, що життя не зупиняється. Якщо всі сядуть і будуть плакати, то можна відразу здавати країну. Допоки функціонує комерція-підтримується економіка! Допоки люди живуть-життя продовжується. Страшно, але є варіант або навчитись це сприймати і переживати і боротись своїм способом, або їхати в іншу країну і забути про все
Забути про все в іншій країні не виходить. Життя продовжується (а в когось взагалі з нуля) вже в безпеці, але всі події, що відбуваються здорово руйнують моральний стан.
Во всьому іншому згодна з вами.
Так же само сердце разрывалось когда постоянно бомбили Николаев. Это закалило. А ещё у нас в 14 году дом взорвался от газа, и тоже вот так подъезда не было, и многие погибли тогда... Я к тому, что всё это нас закаляет, и мы уже не такие , как были когда -то. Но за Днепр сама нет-нет да и всплакну, жутко
Вы зациклены на мысли, что в этом доме могли быть вы… или быть рядом и пострадать.
А у других людей радость, что им в этот раз повезло. Надо ценить каждую секунду и жить дальше. Потому что завтра может так не повезти.
Война может быть еще год, два, пять.
Нельзя поставить жизнь на паузу. Нельзя сказать детям не расти, людям не влюбляться, старикам не умирать.
Я, например, больше 10 лет откладывала вопрос детей и все ждала какого-то идеального и стабильного времени. А оно чего-то не наступает и оглядываясь назад, оказывается, что тогда было очень даже не плохо.
Поэтому мы с мужем решили, что вот сейчас самое время)😂
Откладывать уже некуда.
Поэтому буду выбирать молокоотсосы, коляски, праздновать гендерпати и т.д… потому что другого времени не будет! И другой жизни ни у меня, ни у вас не будет!
То что происходит в разных городах, эти невинные жертвы, это большая трагедия. Но к большому ужасу, они были и они еще будут… жить годами в трауре точно не вариант!
@yanamami, а у Вас есть информация как сейчас ваш дом? Остались ли там какие-то знакомые? Что говорят?
@yuka_zhuzhuka Вот и я пожалела, что за последние годы могу вспомнить только работу, как во всем отказывали себе. Всегда жила ради будущего. Сейчас, конечно, не живу одним днем, но мозги как-то по другому стали работать. Материальное ушло на второй план.
@yuka_zhuzhuka Дом пока стоит. Но рядом много разрушенных, а в свободные заселяются орки. Стараюсь об этом не думать.
Я также не могла, когда мы с Мариуполя выбрались чудом выжили. Заходила в соц сети, а к людей проблема ноготочки, волосы…
Потом прошло, успокоилась. Это дело каждого…
У всех такое состояние когда дело касается родного города. А во всех городах, где сильно не коснулось, продолжается жизнь. Мне тоже было очень странно, когда спустя месяц без связи, интернета, света и остальных коммуникаций зайти в соц.сети, а там все как и раньше. Люди в других городах Украины ходили в кафешки, занимались спортом, выбирали тот же молокоотсос..
Ми перші місяці війни жили в Ужгороді і цю різку контрасну картинку я досі пам'ятаю. Як трагедія в Маріуполі, а потім в Бучі не в'яжеться в дисонансі з картинкою за вікном (а ми ще напроти парку там жили...)
Мы все стали своего рода «черствые». Раньше после такой трагедии не могли бы отойти месяц, а тут не успеваешь отойти от одной трагедии, как случается другая и так постоянно 😭😭
Ни конца ни края нет…
И к сожалению, это будет продолжаться долго, и надо как-то жить 😢
Саму разрывает 😭
Днепр мой родной город 💔
Вы зациклены на мысли, что в этом доме могли быть вы… или быть рядом и пострадать.
А у других людей радость, что им в этот раз повезло. Надо ценить каждую секунду и жить дальше. Потому что завтра может так не повезти.
Война может быть еще год, два, пять.
Нельзя поставить жизнь на паузу. Нельзя сказать детям не расти, людям не влюбляться, старикам не умирать.
Я, например, больше 10 лет откладывала вопрос детей и все ждала какого-то идеального и стабильного времени. А оно чего-то не наступает и оглядываясь назад, оказывается, что тогда было очень даже не плохо.
Поэтому мы с мужем решили, что вот сейчас самое время)😂
Откладывать уже некуда.
Поэтому буду выбирать молокоотсосы, коляски, праздновать гендерпати и т.д… потому что другого времени не будет! И другой жизни ни у меня, ни у вас не будет!
То что происходит в разных городах, эти невинные жертвы, это большая трагедия. Но к большому ужасу, они были и они еще будут… жить годами в трауре точно не вариант!