Розкинуло українські сім’ї по світу.

Одні із багатьох сімей і ми такі.

Тікали з Києва.

В перший день війни повинно було бути святкування першого року сину.

З однієї сторони бомбили Жуляни з другої Васильків. З першого дня війни було чутно сильні вибухи. Спали в дверному пройомі, страшно не за себе, а за дитину. Маленький комочок спав під боком, і я рада що мій хлопчик ще маненький і не розумів того жаху що коїться.

На 4-й день було прийнято рішення їхати в рідне місто, там більш менш було спокійно. Зібравши все необхідне ми покинули все в квартирі та виїхали.

Страшно було не те слово… перед блок постами приглядалися чий висів прапор.

Перевіряли документи і речі в машині.

Приїхавши в місто стало легше, там ніби інше життя було, місто жило в звичайному режимі, все працювало, не було великих черг, а на полках в магазині стояли всі продукти.

На другий день почались повітряні тривоги, ми облаштували підвал, спускались при тривозі. Так я продержалась 4 дні. Було важко, кожен раз підриватися, колотаюче сердце випригувало, діяли швидко, вдягала сина і спускались. Так по 7-10 раз за добу.

Моя психіка не видержувала. До останнього не хотіла лишати чоловіка самого, але безпечність для сина перемогла, тому на 10 день війни було прийнято рішення їхати до Італії.