Я не слідкую за добою війни. За днем тижня,датою. Що змінилося за ці дві доби? Ми більше не бігаємо в укриття. Засинаємо ,а коли прокидаємося, то думка- о,живі. Ніхто в моєму домі не боїться вмерти. Не боїться вторгнення. Боїшся лише за одне,щоб діти не страждали.
Була надворі. Щось гуділо в небі. І думка,як втрапить бомба і в мене- ну й хрін з ним. А як дім і всі помруть. Що робити,повіситися? Нє, піду тих ублюдків бити,поки не вб'ють.
Сьогодні подавала заявку в волонтери. Дзвонила їм. Нікому я не треба. Пішла нагодувала бабусю напроти,завтра піду прибирати. Не можу бездіяльно сидіти. Хтось каже- я не готовий вбивати. А я шукаю найгостіший кухонний ніж. Бо як чужі завалять в мою хату дітей вбивати,я дивитися і плакати не буду. Я вбиватиму.
Пам'ятаю слова мого психолога- ти повинна прийняти,що смерть існує,вона поряд. Я прийняла. І слова " ти в мене є" , спрямована до самої себе- мої основні підтримуючі зараз. Не страшно помирати. Страшно, коли навколо помирають інші. Вперше можу сказати,що жалію,що народила дітей.