А діти дорослими стануть так швидко,

підуть в самостійне, свідоме життя...

Не треба тримати їх "вдома за нитку",

лиш вірте у них ви завжди до кінця.

А поки маленькі, а поки ще крохи,

а поки над вами один спільний дах,

наніжитись ними в вас часу є трохи -

цілуйте їм носик, носіть на руках...

В обійми горніть, щоб тепло це зосталось

на серці у них через відстань й роки,

щоб знали вони, що до тата і мами

за словом, підтримкою можна прийти...

В обіймах стрічайте ви ранки тендітні,

за ручку тримайте, кажіть про любов...

бо знаєте, виростуть швидко в нас діти

і більше не будуть маленькими знов.

Не будем співати ми їм колискові,

не будем гойдати ми на ніч щодень...

не будуть агукати на своїй мові

і все скрізь хватати до лагідних жмень.

Не будуть питати: "Чому небо синє?"

І тисячу інших цікавих "Чому?".

Не будуть в обійми стискати так сильно

і часто казати так просто "Люблю".

Не будуть в піску майструвати хатинки,

лише відвернешся — відразу щось вткнуть.

І капості різні, які без зупинки

робили в дитинстві кудись пропадуть.

Залишаться іграшки всі на полицях,

обабіч стола пропаде і портфель...

А в ніч, коли зовсім чомусь їм не спиться,

не будуть на ручки проситись до нень.

Не будемо їм цілувати колінка,

на ранки не будемо дмухати їм...

дитинство промчиться й залишиться тільки

на фото і в спогадах, що носить дім.

Дітьми насолоджуйтесь, щиро вас прошу....

слухняні й не зовсім, хай знають любов...

Бо так вони швидко всі стануть дорослі,

й маленькими більше не будуть в нас знов...

© Леся Семенюк