Согласны? Да/нет? Почему?

Все зависит от того, на сколько сильно ребенка затуркают и заклюют, и на сколько сильным он был изначально, какой у него характер. Ведь есть люди борцы, а есть терпилы, жертвы. Сделать из борца удобного тихого ребенка можно, но его прорвёт позже, как Вас. Но если ребенок и так мягкий, смиряющийся, то его можно сломать и на всю жизнь...

Когда я вижу взрослых женщин с красными волосами например, или ирокезом, я думаю, что это они только сейчас проживают свой подростковый период. Такой у них бунт. Это не норма, но лучше позже, чем никогда.

Вообще, гиперопекающие родители - это большая беда. Тема огромная, и одной картинкой тут не обойтись.

Я кстати тоже была «идеальной» девочкой до 16. Выдержала до 11 класса и свалила в Киев😍

Перечитала текст картинки. Правда 100%. Мне 33 и я только начинаю учиться понимать себя, распознавать свои эмоции и желания. Цели? Никогда их не было. Живу сегодняшним днем😔

Однозначно да. Тихий ребенок это я. До 24 лет я вообще не понимала в чем проблема и почему у меня постоянный депресняк. 7 лет мне понадобилось чтобы понять чего я вообще хочу и научиться отделять свои желания от желаний моих родителей. Теперь работаю над тем кто я.

Да, 100 процентов. Сколько усилий нужно прилагать, чтобы понять, что твоя жизнь - твои правила, а не мамины. Когда приходит осознание, приходит и свобода в мыслях, и в поступках

Да.

100% так. І ніби люблячі і надтурботливі батьки у мене були. Трохи навіть соромно нарікати...Але крім цього всього нещадно критикували, висміювали і обезцінювали мої досягнення і моє вираження думки і ще порівнювали з іншими однолітками, ніколи не хвалили, навіть якщо було за що, не давали можливість самій прийняти рішення.

В школі я завжди була відмінницею. В універі - два диплома «з відзнакою». Думала хоч так заслужу у батьків повагу до себе. Та де там. В особистому житті у мене програється одна й та сама модель: жертва-тиран. Типу як із батьками. Ну і на роботі в принципі прослідковується щось схоже. Таке собі моє мікропекло...

Думаю, якби виросла в іншій родині, не в обіду батькам, була б в рази успішнішою і щасливішою людиною. Мене знищили морально, мало того цей буллінг і досі продовжується. Наприклад, є зайва вага після пологів, тато обзиває і насміхається, дуже критикує, доходить до кошмарних скандалів. Це постійно вичитування моралі і вказівки що, як і коли мені потрібно робити. А мені вже на хвилинку 30 рочків. Коли ж починаю працювати над своїм тілом, все одно з насмішкою каже: «Ти Ніколи не схуднеш!». І в такі моменти я закриваюся і відчуваю себе крихітною дівчинкою-нікчемою. Я не вірю в себе, мене покидають сили і головне бажання щось змінювати. А навіщо, якщо в мене вже на старті не вірять?

Моя подруга каже, що у неї батько ще гірше цькував її, але це навпаки лише її стимулювало до активних і рішучих дій. А мене такі приниження жах як пригнічують.

Не знаю що мені робити і досі з цим. Психолог казав обмежити спілкування з батьками, мені це важко зробити це ж все таки рідні. Я все життя стараюся заслужити їхню любов і похвалу...А тут необхідно перестати з ними спілкуватися...Це нереально, мені здається.

Вибачте за long-read, просто сильно зачепили за живе цією картинкою

і постом.

Всіх мам закликаю не робити такого насилля в сім‘ї над дитиною...Бо результати плачевні насправді.

Поважайте думки і бажання вашої маленької людини, бо це є особистість, якій необхідно якось потім далі жити і розвиватися, щоб стати безперешкодно щасливою людиною!

Согласна.