Знаєте як страшно йти в невідоме? Маючи колосальну відповідальність за двоє маленьких життів...
На Паску я вже було зважилась поїхати до центру постраждалих від домашнього насильства. Склала трохи речей,щоб не зовсім голі й босі...
Чоловік перетруханив. Сильно. Він зрозумів що я готова на все.
Я сиділа на балконі й всю ніч повторювала плачучи:"я-людина.я маю права.я маю право на нормальне життя,на повагу". І так по-кругу. Затуливши вуха і намагаючись не слухати чоловіка.
Спочатку він погрожував. Всим на світі. І тим,що відбере у мене дітей. І тим,що приб'є кума (чомусь він до нього ревнує,хоча ніяких підстав до того немає). Я сказала що мені плювати. Всім до мене байдуже, то чому я маю за когось переживати.
І продовжила збирати речі...
Потім були благання,"обійми"(якщо то можна так назвати)...
Він не відходив від мене й на секунду.
Я неможу Вам передати той мій страх! Ні,чоловіка я вже не боюся... Страх невідомого. Це як стрибнути в каламутну воду,незнаючи що там в ній.
І я здалася....
Наразі-не п'є. Але досі не йде на роботу. А коли вип'є (раз на місяць приблизно) -то мовчки йде на кухню спати.
А в мене наче все устаканилось,але толку з наших відносин-пшик. І я дійсно боюся. Дуже боюся. Працюю,відкладаю кошти,сплачую борги і не йду від нього. Бо коштів ще замало,а з дітьмине набігаєшся по притулках. Молодшому ще всеодно,а старший в 4-й клас піде.
І мені страшно