А одного ранку вона приводить з вулиці смерть.

Замерзлу, наче побиту, якусь всю висохлу десь на чверть.

Він кричить їй іще з порогу – ти взагалі в собі?

Посадимо ще це лахмітище зверху на моєму горбі?

Добре ще пес, їжаки, кошенята, сова, глупі міські яструби,

осиротілі миші, які жили в вентиляційній трубі,

білка, замерзлий кажан, зранена горлиця – бог з тобою,

але тут ти взагалі подумала головою?

Смерть зіщулилася мовчки в кутку – виженуть подихати чи залишать у хаті?

На вулиці мокрий сніг, вона піднімає на нього очі, він траскає дверима і іде працювати.

За тиждень смерть в кутку відігрівається, потроху приходить до тями,

на балкон виходить по ночах, гримить своїми старимими костями,

витирає після себе в душі, дотримується правил співмешкання загалом,

починає з ними по черзі ходити гуляти з псом.

Коли повний смітник, виносить, коли закінчується олія чи яйця, йде в магазин.

Він сміється, каже, це взагалі у нас хоч вона чи він,

розводити будемо? Літо приносять в місто на крилах пташині зграї.

Смерть часом кудись ненадовго зникає у своїх справах, це нікому не заважає.

А потім їм уже не до того. Все невчасно, завчасно, терміново, без анестезії,

майже два тижні в боксі, в відділенні інтенсивної терапії,

коли кожен день однаково страшний і однаково бідний на добрі знаки.

Добре хоч було на кого залишити проклятих мишей і собаку.

І коли вони нарешті приїжджають додому, малюк ще такий безпомічний, синій,

а вона все ще не може як слід сидіти, і лежати – лише на спині.

І ось уночі, коли поснули уже і пес, і миші,

а він сидить і дослухається до слабкого дихання, і колише,

смерть раптом підходить хижо і низько-низько схиляється над колискою.

А він в нетямі говорить байдуже – піди може, краще, займися чимось корисним.

І замість зробити що мусить, смерть знічено іде на кухню, і підливає засохлі квіти з зеленої лійки,

і протирає поверхні знежирювачем, і складає пляшечки і миски в посудомийку.

І коли він вже майже заснув на своєму посту над кволим дитям,

Смерть збирає порожні тетрапаки і переповнені пакети з кількаденним сміттям.

І йде собі; ключі залишає в коридорі, на поличці, там де стоїть автокрісло для немовляти і невикористаний ще поки візок.

І ще довго, довго

дуже, дуже довго

не з’являється вдома і ні з ким із них трьох не виходить взагалі на зв’язок.

Катерина Бабкіна