Сепарація - це дуже актуальне для мене питання. І не тільки тому, що старша донька проходить підлітковий етап (і це ой як непросто), а молодша - поступово доростає до "кризи трьох років" (це для мене значно простіше, але її батька таки "штирить"). А більш за все тому, що сама я в дитинстві зіштовхнулася із неможливістю відсепаруватись психологічно, і з муками та допомогою спеціалістів проходила це майже в тридцять. При чому фізично окремішність стала травматичною (до бабусі в інше місто в 10 міс, яслі в рік, продльонки і ключ на шиї). Хай вашим дітям пощастить більше. Ось тут почитайте, будь ласка, непогана стаття: ссылка
🌱
А як у вас?
Сепарацию ещё в детстве прошла когда мама отмораживалась на важные для меня вещи
Тоже так себе вариант
Считаю что лет до 4-5 ребёнок рядом с мамой это естественно и ему не нужна прям серарация
Ну это вариант скорее травматизации (#теория_привязанности), отмораживаются от эмоций ребенка при собственной эмоциональной незрелости или отсутствии ресурса. Наша мамская функция до поры до времени детские эмоции контейнировать и показывать пример их проживания. Таким образом мы даже способствует дозреванию определенных участков мозга.
Сепарация это про напитать безусловной любовью и вовремя отпустить. Дать право на разные чувства, на несогласие, на свое "хочу" (три года), реализацию в другой системе, отличной от семейной (семь лет, школа), на бунт и временную нелюбовь к родителям (подросток).
Мене в 3 віддали в садочок, але мама мене сильно тримала біля себе так як виховувала одна і крім мене нікого немає ну і крім сестри в якої своя сім'я. В 22 роки я вийшла заміж і стала жити окремо, їй від цього знаю що сумно було. Але потім знайшла якийсь центр одиноких пенсіонерів і тепер з ними на різні заняття, екскурсії ходить, в театри. Вже їй не так сумно 🙈