В день матері я не буду писати пафосних слів про найважливішу фігуру життя кожної людини. Про власні стосунки з мамою…

В день матері я не буду писати пафосних слів про найважливішу фігуру життя кожної людини. Про власні стосунки з мамою теж писати особливо не буду, бо в них як і в стосунках практично кожної дитини пізнього совка відбувались ідентичні речі - рай симбіозу і пекло пізньої сепарації, сліпа дитяча любов, біль, тонни образ, пошуки мами в усіх людях навколо, недолюбленість, неможливість справжньої близькості... І остаточне дорослішання і прийняття всім єством єдиної фундаментальної аксіоми - "Вона дала життя і цього вже більш ніж достатньо".

А зараз я хочу написати в коротких тезах одну з підтем свого вебінару "Три покоління мам радянського союзу", який з технічних причин поки що відкладено на невизначений термін.

Підтема ця стосується основних психологічних характеристик покоління наших мам (я переважно маю на увазі друге покоління радянських жінок, які були народжені після війни).

Мені жаль, що серед наших психологів я практично не зустрічаю глибокого вивчення тематики материнства в розрізі теорії поколінь і міжгенераційної передачі травми. З російських психологів цю тему досить ґрунтовно висвітлюють Людмила Петрановська, Катерина Михайлова, Юлія Рубльова та інші. Хочеться, щоб і в Україні цей дискурс вивчався більш активно.

Отже, основні тези, які я сподіваюсь більш детально викласти пізніше на онлайн-зустрічі.

Наші мами, тобто покоління жінок, народжене в перші 10-15 років після закінчення Другої світової війни, це:

- покоління, яке виростало в стані всюдисущого післявоєнного психозу, бідності, ПТСР, депресії, алкоголізму, важкої безкінечної праці їхніх батьків і всього оточення. Особливо в сільській місцевості,

- покоління, яке фактично першим було "всиновлено" радянською системою, що певною мірою дозволило йому функціонувати в дорослому віці,

- це діти, які виростали в умовах повного ігнорування своїх почуттів, без емоційної близькості, в умовах постійного соромлення і практично безкінечних покарань (найчастіше фізичних як найбільш швидкодоступних їхнім вимученим і заляканим батькам),

- відповідно це діти, які росли в стані постійної мобілізації нервової системи, в стані підвищеної тривожності, без будь-якого психологічного контейнеру, і ці діти в своїй переважній більшості в дорослому віці мали повністю незрілу дитячу психіку,

- ці діти, які стали мамами, народивши нас, але не були готові стати для нас повноцінними дорослими, навпаки, між нами і нашими батьками досить часто відбувалась парентифікація, тобто психічно незрілі діти (ми) були змушені "всиновлювати" своїх незрілих батьків,

- це діти, яких з огляду на пережите в дитинстві, певним чином врятувала радянська дійсність, яка передбачала чітко регламентоване, наперед визначене державою і партією життя людини. Народження, ясла, школа, комсомол, завод, общага, партквиток, сім'я-ячєйка общества, черга на телефон, машину, квартиру і т.д. Саме СССР став свого роду псевдоконтейнером, який дозволив функціонувати в дорослому житті нашим батькам, які психічно лишились маленькими заляканими дітьми. Опора на державу, яка гарантувала їм мінімальний соцзахист, а пропаганда посилено примушувала любить державу замість батьків, стала для них свого роду рятівним кругом. Інакше б вони навряд чи змогли функціонувати коли виросли.

Для порівняння - ми, покоління їхніх дітей, переважно не мали ані батьківського психологічного контейнера, ані псевдоконтейнера у вигляді держави. Тому з нами історія навіть якоюсь мірою більш важка і часами навіть трагічна.

Це якщо дуже коротко. І коротко про те, чому ми переважно не знаходимо шляху до сердець і душ своїх мам, не маємо з ними близьких стосунків. Бо їхня психіка після перенесеного в дитинстві, на жаль, не змогла або лише частково змогла подорослішати.

А це значить, що по-справжньому близькі і глибокі стосунки з мамою пощастило мати дуже незначній кількості з нас.

На фото - кадр з фільму "Август. Графство Осейдж"

#оле_про_материнство