Дівчата, мала мене доводить до крайностей. Поясніть та підкажіть із власного досвіду, у кого було схоже. Дама майже 4х років має принципово крайню впертість. У неї наче пунктик якийсь: вона, здається, повинна доробити до кінця задумане. Навіть якщо й розуміє, що неправа, розуміє, що не можна, розуміє, що небезпечно—вона будь якими ресурсами та силами закінчує задумане. Розбудити молодшу, коли я її укладую, розкришити хліб, який вона взяла, розкидати по підлозі пісок, яким мама дозволила гратися у коробочці, гепнути ногою по люку, який бухтить... це із безобідного. Ще є маса прикладів, де не так смішно та «нічого страшного, можна ж прибрати/скласти/виправити». Наприклад, жопою взимку сісти у калюжу, а тоді не йти додому, всунути щось у розетку, засунути щось на плиту, коли там горить вогонь. Така позиція у неї зберігається у всьому. Ні прохання, ні розмови, ні погрози, ні покарання не діють. Вона просто має зробити. І поки не зробить—не відступить. Відволікти нічим і ніяк не виходить. Навіть якщо і заграється ненароком то всерівно згадає і зробить. Наше з нею спілкування вже просто перетворилося на суцільну напругу. До неї не можна достукатися. І сил сваритися із нею постійно вже просто немає😞 і коли вона вже щось робить безобідне вже просто навіть увагу не звертаю, мовчки собі прибираю. Але ж часто постають ситуації, що несуть загрозу здоров‘ю та життю! От що робити? Що я не так роблю? Як вигрібати це «г**но» із характеру? У неї наче шторка опускається: нічого не бачить і не чує—вона має це зробити! Зробить, відхватить, накричать і все по колу. Можливо, це якийсь етап становлення особистості? Може, це вона так кордони свого впливу перевіряє? Чи це прямо вже якісь нав‘язливі стани? Така принципова впертість у неї мало не від народження спостерігається.