Олі 19 років. Її чоловік Льоша старший на рік. Вони побралися одразу після інтернату, тобто знають один одного майже все життя. В них вже зростає восьмимісячний син. Тож Оля не працює, тільки Льоша отримує 5000 грн на м’ясокомбінаті. Віддаю їм дитячий одяг та памперси. Оля каже, що не хоче, щоб її син вчився в інтернаті. Я мовчки слухаю. Звісно не маю ілюзій, що вирішу їхню проблему, але вірю в якусь невидиму ланцюгову реакцію, коли люди починають допомагати тим, кому це дійсно потрібно, тим хто живе поряд, або ходить з вами до однієї поліклініки. Їх легко знайти. Я просто запитала у свого терапевта. Бо мені от не дуже весело жити в країні, де понад десятки тисяч дітей живуть в інтернатах.