Ой, для мене ця фоточка особлива, бо я знала тоді, що це - мої останні фотографії з пузіком😍😍😍

А любимі мої не знали😛😛

Не пам’ятаю, скільки ми в той вечір гуляли, мене вже добряче штрикали перейми, але я мовчала, як партизан, бо знала, що до самого важливого ще довго, то для чого даремно знімати бурю?🤣🤣🤣

Пам‘ятаю - найважче було вдавати, що вже сплю, бо біль не давав лежати спокійно, хотілося рухатися і дихати...

Але розуміла, що ніч попереду довга і якщо, крім мене, не спати будемо ми всі, то завтра нашого малюка зустрінуть 3 зомбі, а не радісні родичі🙀🙈😊😊😊

Так цікаво - перейми неможливо порівняти ні з чим - час одночасно то тягнеться як резиновий, то злітає непомітно і ця ніч була точно однією з найдовших і одночасно найкоротших в житті😍😍😍

Ніч очікування...

Чітко пам‘ятаю, як не хотілося, щоб наставав ранок, тому що він своїм сонячним світлом і метушнею відволікає і вириває з процесу, висмикує з занурення в себе, в дитину і відразу виринає біль, як нагадування «вернись. Твоє життя зараз пульсує тут, всередині»...

Напевно тому моїми першими словами вранці були «Я вже народжую, але ще є час до обіду, встигнете в басейні поплавати»🤣🤣🤣 І вони таки встигли☺️☺️☺️

От говорила я собі в моменти, коли було особливо боляче «це минуче, через рік вже і не пригадаєш, як воно болить» - і права ж була🤗🤗🤗

Згадую і посміхаюсь❤️❤️❤️❤️❤️