Сьогодні мене запитали, чи не важко весь час самій з дитиною і невже у нас немає можливості взяти няню☺️☺️
О! Мій люблячий і турботливий чоловік давно привів би в дім з десяток нянь, щоб полегшити мені життя☺️☺️
Але обійтися без допомоги чужої людини в догляді за нашим синочком - мій вибір. І це не жертва (хоч моментами батарейка сідає), це мій допінг😂😂
Мудра природа передбачила, коли дарує жінці дитину, де брати фізичні і психологічні ресурси для догляду за нею. Тому що такої емоційної віддачі, як дає немовля, не дає жодна інша робота і найулюбленіші заняття😻😻
Треба лише відкрити своє серце і поселити там своє дитя😊😊😊😊
І я дуже вдячна свому чоловіку, що можу дозволити собі дарувати свій час, турботу і любов нашому сину в період, коли він найбільше цього потребує.
Чи важко мені? Мені було би важко, якби відкриваючи свої оченята після сну, перше, що бачив би мій малюк - обличчя чужої людини; коли роблячи свої перші кроки його опорою і рукою, що завжди підтримає, була би рука чужої людини; коли самостійно стаючи на ножки чи вірно складаючи пірамідку він в ту ж секунду оглядаючись, шукаючи захоплення і гордість - бачив очі чужої людини, а не сяючі мої...
Коли він гладить моє відображення в дзеркалі, приурочує свої нові склади, тулиться, коли стає сумно і з любого кінця квартири його навігатор показує лише один правильний напрямок - місце, де зараз я - його мама - хіба це називається словом важко?🙃🙃🙃
Моя дитина може закривати очі для сну в одній країні, а відкривати вже в іншій, за тисячі км, і не впевнена, що наразі йому дуже до смаку така непосидючість батьків🙈
Але одне залишається незмінним - щоразу відкриваючи оченята - в його зіницях відображається одна і та ж щаслива усмішка - усмішка його мами....
Це мій вибір, про який я не пошкодувала ще ні секунди.
І - напевно - саме спогади про такі миті зігрівають людині серце в останні хвилини життя.. Сподіваюся ще не скоро це перевірити🙈🙈😂😂😂