Мені не набридла зима. Вона існувала навколо непомітно. Справа ось у чому: відчуття часу зникло…

Мені не набридла зима. Вона існувала навколо непомітно. Справа ось у чому: відчуття часу зникло взагалі.

Тобто я розумію, що він минає. Коли ховаю глибоко в шафу черговий бодік: переросла. Коли треба годувати. І знову годувати. І знову. Коли бачу, як Її рухи стають впевненішими, погляд - розумнішим, дії - свідомішими.

Але час від 30 вересня минулого року перетворився на День Бабака. В хорошому сенсі. Я безмежно щаслива у цьому дні. Але час не помічаю. Віджартовуюсь: поки я не просплю 8 годин підряд, новий день не може настати.

Тому мене лякає весна. Ну тобто не сама весна, звісно, а факт того, що вона ось- ось. А календарно - вже. Тоді як я ще відчуваю легку вечірню прохолоду того осіннього вечора, коли чоловік віз мене у пологовий. Сьогодні я вперше так рано вийшла на прогулянку. Ще не було 9ї. Подивитись на залишки зими. Подихати нею. Відчути ще раз фізично.

Зрештою, це була особлива зима. Перша у моєї дівчинки.

#ятакдумаю