Уперше на подібних сайтах , уперше хочеться написати. Можливо комусь моя історія допоможе, можливо комусь ні. Однак я її напишу. Я , як каже мій чоловік, живу в рожевих очках. Я погоджуюся, адже саме "рожеві очкі" допомагали мені знаходити вихід з будь-яких ситуацій. Це була моя захисна оболонка від світу. Мені подобалося мріяти, мріяти про щасливе майбутнє , про коханого чоловіка та велику сім'ю. Усе здавалося так просто, так доступно . Особливо коли вже одружилися і поїздка на медовий місяць і тут заповітні 2 полосочки ... усе немов у казці. Я була на 7 небі від радості та щастя. Я відчувала себе мамою з перших днів, коли дізналася, що вагітна. Це була запланована , підготовлена вагітність. Я здала усі аналізи з чоловіком ще до весілля. Ми були розписані пів року а пізніш одружилися. І ці пів року я приймала протизаплідні таблетки ( так прописав лікар) приймала вітаміни і проходила обстеження . Лікар сказав після відміни плануємо адже ти здорова. Ми так і зробили. Вийшло, що завагітніла я відразу в перший цикл після відміни. Вагітність протікала добре, однак на 4-6 тижні я захворіла. У мене дуже боліло горло, ніс, температура була 37.2. Лікар сказав, що це може і на вагітність бути температура, але треба виключити вірусний грип. Я пішла в місцеву лікарню , там мені сказали, що нічим не можна лікувати. Лише деякими рослинними препаратами, як виключення. Я прийшла в норму десь за тиждень. Далі все було нормально.12 тиждень вагітності - плід розвивається добре. Однак вночі мені сниться сон, якась жінка говорить, що я не виношу це маля, що я або народжу і воно помре, або ж не доношу до 9 місяців. Я прокинулася зі сльозми, розбудила чоловіка. Він мене обійняв, говорить, все буде добре, це лише сон. Шо куди ніч туди і сон. Що це нормальний страх вагітної жінки за маля. Ішов 17 тиждень. Я відчула перші поштовхи маля , і навіть чоловік відчув. Це таке щастя. Словами не передати. Пам'ятаю досі, це була середа, ми мали їхати дізнатися стать дитини. Я прокинулася в поті. Мені знову снився сон, однак я не змогла сказати чоловіку, я не хотіла портити такий щасливий момент. Мені було страшно, чесно, уві сні я зайшла в приміщення, там було все незнайоме. По центру кімнати стояло ліжко, на ліжку сиділа дівчина і водила руками по моїй стороні( чомусь я почала кричати, шо це моє ліжко , що ти робиш???) в той момент я відчула біль , впала на коліна, у мене почалася нудота, я побігла в туалет і настільки все було чітко, неначе вживу. Я запам'ятала усі деталі, навіть що плитка в туалеті була жовта. Далі мені сниться шо животика уже немає, я плачу, а дівчина каже - усе, не буде більше болі. Я прокинулася і побігла вмитися. Мені було страшно. Я розуміла, що щось зі мною не так. Ми поїхали в лікарню. Я лягла на кушетку в очікуванні, ну хто ж там, дівчинка ? А може хлопчик? Мені так хотілося швидше почути ... а лікар сказав - це погана вагітність. Чоловік питає - що це значить? Він говорить- у вас у дитини вода у мозку. У мене був ступор. Чоловік заплакав... і мені стало так тяжко дихати. У мене весь світ провалився, мені було боляче, що мій чоловік плаче, що я нічого не можу зробити, шо моя дитина, з котрою я розмовляла, по словам лікаря не могла мене чути. Лікар каже- чому ти не плачеш? Трясе мене бо я не ворошилася. Я заплакала лише в машині , кричала до Бога, за що ти так зі мною, я ж нікому не бажала зла! Я любила дитинку більше за все на світі і ти її забрав! За шо ти караєш мене? Мене направили на мед комісію де діагноз підтвердили. Мене завезли в дивну лікарню. Я зрозуміла, шо це не роддом. Щасливих лиць там не було. Медсестра каже - шо з тобою? Я відповідаю: щось не добре. А вона - ну це понятно у нас всі такі тут. Ви знаєте про лікарів у мене до того була ше більш менш хороша думка, но те, що відбувалося далі, не входить ні в які рамки. Лікар забрав мого чоловіка на розмову, як потім виявилося- він сказав, що якщо чоловік залишить мене, то мені буде легше морально і якщо він хоче щоб я родила швидко за 2-3 дні то треба за один укол віддати 5.000 грн. А якщо два тижні то 2000 грн . Мій чоловік був розгублений, звичайно , в такій ситуації людина не може тверезо оцінювати ситуацію і згідна на будь яку ціну аби з коханою людиною все було гаразд. Коли я кричала на лікаря чому мені не можна бути з чоловіком? Він сказав - для його буде краще. Мене забрали , сказали ходи у перевязочну, ми просто подивимося. Мені було дуже боляче, шось вкололи всередину там. Завели назад у палату, сказали будеш родити покличеш. Я кажу: а як я знатиму коли я робитиму? А Медсестра каже - буде чути на вулиці. В палаті було дуже холодно, це було перше шо я відчула, я лягла в ліжко, мені болів живіт як перед місячними. Цілу ніч я лежала, під ранок знову шось вкололи , дали жменю таблеток. І тут воно почалося... не буду описувати бо це зрозуміло лише тим хто народжував штучно і тим хто знав що дитину на руки не візьме. Цю біль я відчувала довго в нічних кошмарах. Мені дуже хотілося шоб поруч хтось був, мені було дуже страшно. Страшно залишатися з бідою на одинці. Це вбиває ... я зайшла в туалет а там жовта плітка, я впала на коліна як у сні. Я кричала, шо ти знущаєшся наді мною. Навіщо ? Я просила побути поруч когось - вони відповіли - ми шо дурні? Я казала що в кошельку гроші візьміть , лише посидіть поруч! Ніхто! Ніхто не хотів поки не побачили мене біля унітазу відключеною! Вони покликали лікаря і той якось привів мене до тями. Лише одна жінка з усієї лікарні 10 хвилин побила мені в таз на спині бо це рятувало під час схваток. Вона казала, шо мій таз зараз розходиться тому така біль. І знаєте, прийшла інша Медсестра накричала на ту, сказала ти здуріла? Що ти їй робиш , вона нехай сама сидить . Звідки така ненависть? Я осталася знову сама, я кричала , просила про допомогу, кричу шо вот вот народжу. Мені сказали терпи бо занята перевязочна де ти маєш родити. Уявляєте стан мій, коли я вот вот народжу і розумію, шо мій мозок не зможе справитися з тим, шо на моїх руках опиниться дитина на 18 тижні розвитку. Нарешті вкінці кінців мені сказали вставай і ходи , я кажу не встану! Не можу, мені боляче!вони поклали мене на кушетку і повезли. По дорозі я бачила ікони, там було таке місце де такі жінки як я молилися за своє життя. Я спитала в Бога, за що ти так зі мною? Завезли мене до лікаря , всі робили своє, хтось розказував шо їв, хтось говорив по телефону, а рижа жінка Медсестра кричала на мене з матами чого я кричу. Я родила в той момент коли лягла на крісло, це було швидко, я відчула як моя дитина упала на землю. Лікар сказав - забирайте " оте" я не можу на таке дивиться. Я побачила, як вони Замотали мою дитину в тряпку з підлоги і винесли... анестезіолог хотіла робити наркоз , я кричала вже сама не пам'ятаю що. Мені було страшно, шо раз темніє в очах я не зможу контролювати те, що вони будуть робити. Я боялася настільки, що мені було тяжко думати навіть. Коли я прийшла в себе, уже в палаті , я почула , як медсестри спілкувалися між собою. Говорили, що нехай хтось залишиться з нею, бо вдруг " загнеться" ше винні будемо . Говорили а де її чоловік, чого не був з нею. Я знайшла телефон під подушкою бо сховала перед тим, як все це сталося. Набрала до чоловіка і за 9 хвилин він був уже поруч. Пам'ятаю, що лікар просив могорич, бо був день ангела його, гроші просили медсестри, бо все бігали біля мене. І я не мала сили навіть сказати не давай їм грошей. Коли я прокинулася вдруге то виявилося, шо кожна отримала по 200 грн бо такий тариф, і так далі. Ви можете уявити? Чому у нас такі жорстокі люди? За що вам платити? Вибачте, що пишу з помилками, просто пишу те, шо на душі, не думаю, як то правильно. Я думаю ви зрозумієте ... Після того звісно життя моє змінилося. Змінилося відношення до усього. Змінилася я. Мені часом так хочеться вернутися в те безтурботне життя. Де мої рожеві окуляри рятували мене від усього. Три місяці я жила з фізичним болем у снах. Прокидалася зі страхом , мені було страшно спати без світла бо це нагадувало мені, той момент коли потемніло в очах і мені стало страшно... Пройшло 8 місяців. Сни бувають коли стрес. Біль в серці та страх . Я планую вагітність , але хочу планувати з своїми рожевими очками. Де світ добрий та щасливий. Дякую, хто прочитав. І надіюся, що той, хто втратив маля, зрозуміє, що не один. Бо мені ця підтримка була необхідна. ❤ 🙏🏻
Плачу, просто ридаю. З чоловіком стосунки на тонкій волосині (( його задовбує, що я нічого не встигаю. Вчора забула загрузити стірку, сьогодні відразу скандаліще, у мене сил нема фізично, я поїсти не маю часу... а тут ще й пиляють морально і щодня, щодня, щодня. (((( То їсти йому як належить не наварюють, то не прибрано норм, то ще щось. Я сходжу вже з розуму від цього приниження.(((( Скажіть, дівчатка, дуже чесно, всі хто читає мій пост, це я одна така неуспівака, невдаха, чи ще є? Якщо так, як у вас це відбилось на стосунках? Мені так тяжко на душі, я вам навіть не можу описати цю біль. Я дуже хочу розвестись, от прям в цю секунду, мені здається буде легше мені винести це материнство одній.
Мені з дитинства хотілося мати рідке ім'я щоб я не могла зустріти свою тезку. В результаті 2 однокласниці, 1 одногрупниця, по сусідству бабуся, навіть колишню мого чоловіка звати так само як мене. З дитинства мені моє ім'я не подобалося, у 18 навіть змінити хотіла, але навколо це б не зрозуміли, інакше мене б всеодно називати не стали, тому далі подачі заяви в рацс на зміну імені це не зайшло. Зараз я вже звикла до свого імені, ніяк інакше мене і звати не може, хоча те що воно мені подобається, і те що я всеодно не мрію його іноді змінити сказати не можу. І сестрі моїй її ім'я не подобається, бо вона хотіла якесь жіноче ім'я, а її звати Олександра, і часом її називали Саша, навіть Шурік, як хлопця, і їй це дуже не подобається. А сьогодні у програмі хто зверху було запитання : "Скільком відсоткам жінок не подобається своє ім'я?". І опитування показало, що лише 13%. Що справді нас, тим кому можна сказати батьки не вгодили з ім'ям так мало? Вам подобається своє ім'я?
Начну з того що я рожала в 7 роддомі. І у мене були роди по домовленості, я ще їх підписала на 30 тижні. Сьогодні у мене був плановий осмотр на 11:30, я така приїхала, ще їхала дуже розтроїна тому що ні схваток нічого не було, думаю зараз знову одправлять додому. Дивляться мене на кріслі а в мене відкриття 3 см, як? Я взагалі нічого не відчуваю,одпустили ще 2 часа погулять і з’їздить за сумками. Я поїхала в мак, наїлася, за сумки і в род зал. В 13:30 Мене оформили, ні схваток нічого нема, дивляться уже відкриття 4 см. Потім началась меленькі схваточки, я їх терпіла бо мені не було дуже больно, мені боліло Тіки коли мене дивились, мені через це поставили апідуріалку, бо я не давалась щоб мене дивились, я вообще лежала нічого не чуствувала, десь у 18:30 я чуствую шо мене тужить мені сказали що повне відкриття будем рожать. І тут у мене начався ад, мені так було больно, мене просто розпирало, Но я терпіла, і у 19:32 положили на мене мою дівчинку. Як для мене то саме хуже це були потуги( які були десь хвилин 40. Ось така історія, нічого страшного нема. І правда у всіх все індивідуально.
Дитина...підліток...чи вже мама Мені було 16, коли я побачила на тесті для вагітності дві смужки. Було дуже страшно. Я не знала, що робити, куди бігти. Більше за все боялася реакції батьків. Думки про аборт були постійно, в лікарні без дозволу батьків мені відмовили, а на приватну коштів не було. Перечитувала купу статів по цій темі, і ставало все гірше. Ревіла. Але рішення було прийнято, я буду мамою. Ось тільки, як бути далі я не знала. Підтримку отримала від батька дитини, це нас дуже зблизило. Більше я нікому не могла сказати про свою вагітність. Почала шукати в соціальній мережі, тоді в контакті, таких же дівчат, які народили в юному віці. І переписуватися з ними. Мене цікавило все, а особливо, як про це повідомити батькам і вчителям в коледжі. Вони давали цінні поради і ділилися своїм досвідом. Але признаватися не хватало в мене духу, мовчала. Живіт почав рости, а я вдягати об‘ємні кофти, аби тільки ніхто нічого не запідозрив. Ще і токсикоз почався. Всі дівчата на перерві брали каву, а я воду. Почали задавати питання, я вправно на них відповідала, що просто не хочу. Я наївно вірила, що зможу приховувати свій стан вічно. Але одного дня повернулась додому, і мама стала зі мною розмовляти. Я зрозуміла, що вона все знає. І саме головне, вона мені тоді сказала, щоб я не нервувала, ми виростимо цю дитину і все буде добре. Це вже був 16й тиждень вагітності. Зараз моєму старшому сину 10 років, і я дійсно змогла стати для нього гарною мамою. Это моё домашнее задание по сторителлингу. Сейчас прохожу курс. История моя реальная. Напишите пожалуйста, как вам, было интересно читать?
