Вилетіли з хати доньки та сини.

В парах в’ють гніздечка власні помаленьку.

Та ніяк не звикну я до тишини.

Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».

Ось заплющу очі: Бачу малюків.

Бігають, стрибають по усіх кімнатах.

Затуляю вуха: чую сміх і спів.

А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.

Якби повернути той прекрасний час,

Я б ним дорожила більше всіх достатків.

Кожен ранок, любі, цілувала б вас,

Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка.»

На сумління тисне каменем вина.

В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:

«Діти, дайте спокій!» «Що за дивина?!»

«Може зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»

На стіні годинник стогне: "Чик. Чик. Чик..."

Обріза секунди вперто від години.

Тут був черевичок, потім – черевик.

В нас росла сімейка, а тепер – родина.

Вилетіли з хати доньки та сини.

Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.

Вам колись звикати теж до тишини.

Тож цінуйте часом і живіть щасливо.